Читать онлайн книгу "Філософські етюди"

Фiлософськi етюди
Оноре де Бальзак


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Оноре де Бальзак (1799–1850), видатний французький письменник ХІХ столiття, писав про себе так: «Я належу до опозицii, яка називаеться життя». Пiдтвердженням цих слiв е його «Фiлософськi етюди», що входять до так званоi «Людськоi комедii» – грандiозноi епопеi, яка складаеться з понад 90 романiв, повiстей, оповiдань, пов’язаних загальним задумом i величезною кiлькiстю персонажiв.

До видання увiйшли найвiдомiшi твори з цього циклу – «Елiксир довголiття», «Пошуки Абсолюту», «Невiдомий шедевр» та iншi, у яких Бальзак без будь-яких прикрас, з притаманним йому реалiзмом викрив штучну мораль та лицемiрнi закони суспiльства, змалювавши яскраву «картину звичаiв» свого часу.





Оноре де Бальзак

Фiлософськi етюди





Елiксир довголiття








До читача


Сюжет цього етюда дав авторовi, коли той тiльки починав свое життя в лiтературi, один його друг, давно покiйний; а згодом автор натрапив на цей-таки сюжет в одному збiрнику новел, виданому на початку нинiшнього столiття, – досить iмовiрно, що це одна з фантазiй берлiнського письменника Гофмана, надрукована в якомусь нiмецькому альманасi й забута видавцями, що випустили друком зiбрання його творiв. У «Людськiй комедii» вистачае оригiнальних знахiдок, i автор не соромиться признатися читачам у невинному запозиченнi; за прикладом славетного Лафонтена, йому iнодi трапляеться неумисне переказати на свiй лад той чи той уже вiдомий сюжет. Подану далi новелу не слiд вважати за один iз жартiв, модних у 1830 роцi, коли кожен автор прагнув написати щось жахливе на втiху молодим дiвчатам. Коли ви довiдаетеся про те, як вишукано Дон Жуан вiдправив на той свiт батька, спробуйте уявити собi, як би повелися в дев’ятнадцятому сторiччi за схожих обставин поряднi люди з тих, хто погодився виплачувати лiтнiй людинi довiчну ренту, сподiваючись, що якась хвороба не дасть iй дожити до глибокоi старостi, або хто вiддав унайми старiй жiнцi помешкання, взявши з неi платню до кiнця ii днiв. Захотiли б вони воскресити тих, чия смерть для них вигiдна? Нехай тi, хто мiряе людську совiсть, помiркують, наскiльки Дон Жуан скидаеться на батькiв, що одружують своiх дiтей для вдоволення власних амбiцiй. Чи вважае людське суспiльство, яке, коли вiрити фiлософам, iде шляхом прогресу, чи вважае воно за крок уперед звичку покладати всi своi надii на чиюсь смерть? Звiдси виникла цiла наука й почеснi професii, представники яких живуть коштом смертi. Чекати, коли сконае та або та людина, для подiбних спритникiв – ремесло, вони просто-таки чатують на смерть, вони щоранку умовляють ii скорiше забрати недужого, а ввечерi перевiряють, приходила вона чи нi. Це коад’ютори, кардинали, позаштатники, учасники тонтiни тощо. Додайте сюди людей делiкатних – а iх чимало, – що накинули оком на маеток, цiна якого iм не по кишенi, отож вони з холодною розважливiстю оцiнюють, скiльки лишаеться прожити на свiтi iхнiм вiсiмдесятирiчним чи сiмдесятирiчним батькам, свекрухам чи тещам, кажучи: «Менш нiж через три роки я одержу спадщину, i тодi…» До вбивцi ми почуваемо меншу вiдразу, анiж до шпига. Вбивця, можливо, пiддався миттевому нападу божевiлля, йому дозволено покаятись, облагородити себе. Але шпиг завжди лишаеться шпигом; вiн шпиг, коли спить у лiжку, коли сидить за столом, коли йде вулицею, вiн шпиг удень i шпиг уночi; вiн пiдлий у кожну хвилину свого життя. Але й убивця може бути не менш пiдлим, анiж шпиг. Хiба ви не помiчали в нашому суспiльствi безлiч людей, яких нашi закони, нашi звичаi i порядки спонукають безперервно думати про смерть своiх близьких, палко жадати ii? Вони прикидають вартiсть похорону, коли купують кашемiрову шаль для дружини, коли в театрi пiдiймаються сходами, коли мрiють про власну ложу в Італiйськiй оперi, про власну карету. Вони чинять убивство i в ту мить, коли милi створiння, це уособлення самоi невинностi, пiдставляють iм увечерi своi дитячi лобики пiд поцiлунок, кажучи: «На добранiч, тату!» Вони щогодини бачать очi, якi iм хотiлося б закрити i якi щоранку розплющуються на свiтло, як око Бельвiдеро – персонажа з цiеi повiстi. Одному Боговi вiдо мо, скiльки батьковбивств люди здiйснюють подумки! Уявiть собi чоловiка, зобов’язаного платити тисячу екю довiчноi ренти старiй жiнцi, уявiть собi, що обое вони живуть у селi, роздiленi лише струмочком, але й це не перешкоджае iм з усiею щирiстю ненавидiти одне одного, не рахуючись навiть iз правилами пристой ностi, що змушують носити маску двох братiв, з яких одному дiстанеться майорат, а другому – лише частка спадщини. Вся европейська цивiлiзацiя стоiть на фундаментi передачi майна у спадок i скасувати цей закон було б дурiстю. Але чи не слiд би – як у машинах, що становлять гордiсть нашого столiття, – полiпшити конструкцiю цього важливого механiзму?

Якщо автор захотiв звернутися з традицiйним посланням «До читача» в передмовi до твору, де вiн намагаеться використати всi можливi лiтературнi форми, то це для того, щоб висловити своi зауваження, якi стосують ся кiлькох його фiлософських етюдiв водночас, хоча насамперед цього. В кожному з них подано бiльш або менш новi iдеi, виразити якi авторовi здалося доречним; вiн мiг би навiть претендувати на прiоритет у галузi тих або тих форм i висловлених думок, адже згодом вони перейшли в ужиток сучасноi лiтератури i нерiдко там вульгаризуються. Отже, читачi не повиннi пропустити повз увагу дату першоi публiкацii, поставлену пiд кожним етюдом, якщо вони хочуть вiддати авторовi належне.

Письменство дае нам змогу завести незнайомих друзiв, i який то щирий друг – твiй читач! Тим бiльше, що з добре знайомих друзiв автора деякi не прочитали жодного рядка з його творiв! Автор вважае, що тiльки сплачуе свiй борг вдячностi, присвячуючи цю новелу DIIS IGNOTIS[1 - Невiдомим богам (лат.).].


* * *

Одного зимового вечора дон Жуан Бельвiдеро частував у своему розкiшному феррарському палацi князя з роду д’Есте. В ту епоху бенкети були чудовим видовищем, влаштовувати яке могли тiльки люди, не бiднiшi за королiв, або могутнi феодальнi сеньйори. Сидячи навкруг стола, на якому горiли запашнi свiчки, семеро веселих жiнок утiшалися приемною бесiдою, оточенi прекрасними статуями з бiлого мармуру, що вирiзнялися на тлi стiн, обличкованих пiд червоний камiнь, i контрастували з барвистими турецькими килимами. Вбранi в атлас, виблискуючи золотом i дiамантами, – менш, проте, яскравими, нiж iхнi очi, – усi вони здавалися втiленням пристрастей, однаково палких, але настiльки ж розмаiтих, наскiльки розмаiтою була iхня краса. Правда, говорили вони про одне й те саме, про одне й те саме думали, але вираз обличчя, погляд, який-небудь жест або вiдтiнок у голосi надавали мовi кожноi з них своерiдного тону – легковажного, хтивого, меланхолiйного або насмiшкуватого.

Одна, здавалося, промовляла: «Моя врода зiгрiе навiть захололе серце старого дiда».

Друга: «Я люблю лежати на канапi i п’янити себе думкою про тих, хто мене обожнюе».

Третя, ще новенька на цих бенкетах, мало не червонiла.

– У глибинi серця мене мучать докори сумлiння, – казала вона. – Я католичка i боюся пекла. Але вас я так люблю, так люблю, що заради вас готова пожертвувати i вiчним спасiнням.

Четверта, перехиляючи келих iз хiоським вином, вигукувала:

– Будемо ж веселитись! З кожним свiтанком я вiдроджуюся для нового блаженства! Не пам’ятаючи про минуле, ще п’яна пiсля вчорашнiх поединкiв, я знову до дна осушую келих життя, осяяного щастям, напоеного коханням!

Жiнка, яка сидiла бiля Бельвiдеро, спопеляла його вогнистим поглядом. Вона мовчала. «Менi не знадобляться bravi[2 - Найманi вбивцi (iт.).], щоб порiшити коханця, якщо вiн мене покине!» – здавалось, промовляли ii очi. Вона смiялася, але ii рука конвульсивно ламала золоту цукерницю, карбовану чудесними вiзерунками.

– Коли ж ти станеш герцогом? – запитала шоста в князя, блиснувши хижою посмiшкою i втупивши в нього очi, сповненi вакхiчного безуму.

– А коли нарештi помре твiй батько? – поцiкавилася сьома, засмiявшись i хмiльним грайливим порухом кинувши в дона Жуана букет.

Ця невинна юна дiвчина звикла легковажити всiм священним.

– О, не згадуйте менi про нього! – вигукнув юний красень дон Жуан Бельвiдеро. – На свiтi iснуе тiльки один вiчний батько, i, на мое лихо, вiн дiстався менi!

Крик жаху вихопився в сiмох феррарських куртизанок, у Жуанових друзiв i навiть у князя, хоча через двiстi рокiв, за Людовiка XV, люди з обраного товариства лише посмiялися б iз такоi вихватки. Але оргiя лише починалася, i, мабуть, душi ще не зовсiм скаламутилися. Незважаючи на яскраве полум’я свiчок, на палкi вигуки, на блиск золотих i срiбних чаш, на хмiльне вино, незважаючи на те, що погляд милувався найпрекраснiшими жiнками, можливо, в глибинi тих сердець ще збереглося трохи сорому перед людським та Божим осудом, який жеврiе там, аж поки гульня не залле його потоками iскристого вина. Одначе квiти вже зiм’ялися, очi посоловiли – сп’янiли уже й сандалii, як висловився Рабле. І ось коли на бенкетi на мить запала тиша, вiдчинилися дверi, i, як на Валтасаровiй учтi, з’явився дух Божий у подобi старого сивого слуги з хисткою ходою та насупленими бровами; вiн увiйшов iз сумним обличчям, i вiд його погляду зблякли вiнки, келихи з червоним вином, пiрамiди плодiв, блиск бенкету, пурпуровий рум’янець здивованих облич i яскравi барви подушок, зiм’ятих бiлоснiжними жiночими плечима та лiктями. І мов жалобне покривало опустилося на всю цю навiжену компанiю, коли слуга промовив глухим голосом похмурi слова:

– Паничу, ваш батько помирае.

Дон Жуан пiдвiвся, зробивши жест, який гостi мали витлумачити так: «Даруйте, таке не щодня трапляеться».

Хiба смерть батька не застае молодих людей – i досить часто – посеред розкошiв життя, посеред безумних розваг веселоi оргii? Смерть у своiх забаганках бувае не менш примхлива, нiж норовиста куртизанка. Але смерть завжди вiрна, вона ще нiкого не обманула.

Коли дон Жуан зачинив за собою дверi вiтальнi й пiшов довгою галереею, темною i холодною, вiн, як актор на сценi, спробував прибрати належного для такоi сумноi подii вигляду; знаючи, що повинен зiграти роль сина, вiн вiдкинув своi веселощi разом iз серветкою. Нiч була чорна, хоч око виколи. Мовчазний слуга, що проводив дона Жуана до спальнi вмирущого, освiтлював дорогу паничевi досить погано, i Смерть, заручившись пiдтримкою холоду, тишi, темряви, а може, й затуманеноi свiдомостi, яка ще не прочумалася вiд хмелю, заронила в душу марнотрата деякi роздуми; вiн подумки переглянув усе свое життя i став замислений, як злочинець, коли його ведуть на суд.

Бартоломео Бельвiдеро, Жуанiв батько, нинi дев’яносторiчний дiд, бiльшу частину свого життя вiддав торговельним справам. Часто мандруючи по вiдомих своiми талiсманами краiнах Сходу, вiн надбав там величезне багатство i знання, цiннiшi – як вiн казав – за золото й дiаманти, якими на той час вiн уже мало цiкавився. «Для мене один зуб дорожчий вiд рубiна, а владу я ставлю понад знання!» – iнодi вигукував вiн, усмiхаючись. Добрий батько любив слухати, як Жуан розповiдае йому про своi молодечi витiвки, i з лукавим виразом казав, осипаючи сина золотом: «Мiй любий хлопче, роби всi дурницi, якi тобi до вподоби, розважайся, сину!» Це був единий на свiтi дiд, який щиро радiв, милуючись юнаком; з батькiвською любов’ю дивлячись на веселе життя сина, вiн забував про свою старечу кволiсть. Бельвiдеро було вже шiстдесят рокiв, коли вiн палко закохався в молоду дiвчину – янгола лагiдностi й краси. Дон Жуан став единим плодом цього пiзнього й короткочасного кохання. Ось уже п’ятнадцять рокiв оплакував бiдолашний старий втрату своеi дорогоi Хуани. Численнi слуги й син думали, що через це горе старий засвоiв такi дивнi звички. Усамiтнившись у найменш упорядженому крилi палацу, Бартоломео з’являвся на люди дуже рiдко, й навiть дон Жуан не смiв без дозволу заходити до батькових покоiв. А коли цей добровiльний вiдлюдник iшов через двiр або вулицями Феррари, вiн мав такий вигляд, нiби шукав якусь загублену рiч; ступав замислено, нерiшуче, заклопотано, як людина, котра зосередилася на однiй думцi або намагаеться щось пригадати. Поки молодий панич влаштовував пишнi учти i палац наповнювався веселим гамором, поки конi били у дворах копитами, а пажi сварилися, сидячи на сходах i граючи в костi, Бартоломео з’iдав за день сiм унцiй хлiба i пив тiльки воду. Інодi йому подавали й птицю, та лише для того, щоб вiн мiг кидати кiстки чорному пуделю, своему вiрному друговi. На гамiр у домi Бартоломео нiколи не нарiкав. У тi днi, коли його змагала хвороба, а звуки мисливського рогу та гавкiт собак не давали йому заснути, вiн обмежувався словами: «А, це дон Жуан повертаеться з ловiв!» Такого лагiдного й поблажливого батька, мабуть, iще не було на свiтi, отож юний Бельвiдеро, звикши ставитися до нього без церемонiй, набув усiх вад розпещеноi дитини: вiн жив iз Бартоломео, як вередлива наложниця живе зi старим полюбовником, усмiшкою домагаючись прощення за нахабство, торгуючи своею нiжнiстю й великодушно дозволяючи любити себе.

В уявi дона Жуана промайнули роки дитинства, юностi, й вiн подумав, що йому нема в чому дорiкнути батьковi – той незмiнно був добрий до нього. Вiдчуваючи, як у глибинi його серця озвалися докори сумлiння, Бельвiдеро, поки йшов галереею, майже простив батька за те, що той зажився на свiтi. Вiн готувався знову стати шанобливим сином, як злодiй готуеться стати чесною людиною, коли здобувае можливiсть пожити в розкошах на вкраденi мiльйони. Незабаром молодик уже йшов через холоднi, з високими стелями зали, з яких складалися батьковi апартаменти. Вдосталь надихавшись вогким i затхлим повiтрям, нанюхавшись запаху старих гобеленiв i шаф, укритих грубим шаром пороху, вiн опинився у старовиннiй спальнi, де бiля майже згаслого камiна стояло лiжко Бартоломео, вiд якого вiяло важким духом смертi. Через нерiвнi промiжки часу лампа на столику, зробленому в готичному стилi, освiтлювала лiжко то яскравими, то слабкими спалахами, й обличчя старого весь час змiнювало вигляд. Крiзь нещiльно зачиненi вiкна свистiв холодний вiтер, i снiг шмагав по шибках iз глухим шумом. Ця картина була в такому разючому контрастi з бенкетом, який щойно покинув Жуан, аж вiн мимоволi здригнувся. А коли пiдiйшов до лiжка i сильний спалах вогню, роздмуханого поривом вiтру, освiтив батькову голову, його пройняло холодом: уже риси вмирущого спотворилися, а шкiра, що туго обтягувала кiстки, набула зеленавого кольору – вiн здавався ще жахливiшим на тлi бiлоi подушки, на якiй лежала голова старого вельможi. З роззявленого беззубого рота, зсудомленого вiд болю, вилiтали зiтхання, моторошно пiдхоплюванi завиванням бурi. Та попри цi ознаки руйнування плотi, обличчя сяяло якоюсь надприродною могутнiстю. Високий дух, що жив у цьому тiлi, змагався зi смертю. Очi, глибоко запалi вiд хвороби, дивилися напрочуд пильно. Здавалося, своiм передсмертним поглядом Бартоломео намагався вбити ворога, що вмостився бiля його постелi. Гострий i холодний, цей погляд здавався ще страшнiшим через те, що голова лишалася нерухома, схожа на череп, який лежить на столi у лiкаря. Таким же нерухомим було й тiло, добре видне пiд складками простирадла. Усе вмерло – жили тiльки очi. Белькотiння, що вихоплювалося у вмирущого з рота, здавалося чисто механiчними звуками. Жуановi стало трохи соромно, що вiн пiдходить до батькового смертного ложа, притискаючи до грудей букет, який кинула йому куртизанка, i принiсши iз собою пахощi гулянки та хмiльний дух вина.

– Ти розважався! – прошепотiв батько, побачивши сина.

У ту саму мить чистий i дзвiнкий голос спiвачки, яка спiвала на втiху гостям, i акорди ii вiоли пересилили виття хуртовини й долетiли до кiмнати вмирущого. І Жуановi хотiлося б не чути цiеi брутальноi вiдповiдi на батькове запитання.

– Я не гнiваюся на тебе, сину, – сказав Бартоломео.

Вiд цих лагiдних слiв Жуановi стало зле – вiн не мiг простити батьковi його доброти, що разила, наче кинджал.

– О, менi так соромно, тату! – мовив вiн лицемiрно.

– Бiдолашний Жуанiно, – провадив умирущий глухим голосом, – я завжди ставився до тебе так добре, що ти менi не бажаеш смертi, правда?

– О, я вiддав би частку свого життя, аби врятувати вiд смертi вас!

«А чом би менi цього й не сказати? – подумав марнотрат. – Адже обiцяють жiнцi кинути iй до нiг увесь свiт!»

Тiльки-но вiн це подумав, як старий пудель загавкав. Голос розумного створiння змусив дона Жуана здригнутися, йому здалося, що пес розгадав його думки.

– Я знав, сину, що можу на тебе покластися! – прошепотiв умирущий. – Я житиму. Атож, я подарую тобi таку радiсть. Я залишуся живий, i жодного дня iз твого власного життя вiддавати за це не треба.

«Вiн марить», – подумав дон Жуан.

І сказав уголос:

– Атож, дорогий тату, ви проживете ще стiльки, скiльки житиму я, бо ваш образ до кiнця моiх днiв збережеться у мене в серцi.

– Не про таке життя йдеться, – сказав старий вельможа, збираючи сили, щоб пiдвестися, бо раптом у нього виникла пiдозра – одна з тих, якi народжуються лише на смертному ложi. – Послухай, сину, – провадив вiн голосом, який ослаб вiд цього останнього зусилля, – менi так само не хочеться вмирати, як тобi не хочеться вiдмовитися вiд коханок, вина, коней, соколiв, собак i золота.

«Ще б пак», – подумав син, опускаючись навколiшки бiля узголiв’я лiжка i цiлуючи мертвотно-блiду руку Бартоломео.

– Але ж, тату, мiй дорогий тату, треба скоритися волi Божiй, – сказав вiн уголос.

– Бог – це я, – промурмотiв старий.

– Не блюзнiть! – вигукнув молодик, бачачи, якого грiзного виразу прибрало батькове обличчя. – Стережiться, адже ви взяли останне причастя, i я нiколи б не втiшився, якби ви померли нерозкаяним.

– Вислухай же мене! – промовив умирущий, скреготнувши зубами.

Дон Жуан замовк. Залягла моторошна тиша. Крiзь завивання хурделицi знову долинули звуки вiоли й чарiвний голос, слабкi й нiжнi, наче барви свiтанку. Вмирущий посмiхнувся.

– Дякую, що ти привiв спiвачок, запросив музик. Святковий настрiй, молодi красунi з бiлою шкiрою й чорним волоссям! Усi втiхи життя! Хай усе це буде, а я оживу!

«Марить, уже нiчого не усвiдомлюе», – подумав дон Жуан.

– Я вiдкрив засiб, як воскреснути. Слухай уважно! Висунь iз мого столу шухляду, а для цього натисни кнопку, сховану пiд грифоном.

– Висунув, тату.

– Знайди в нiй пляшечку з гiрського кришталю.

– Знайшов.

– Двадцять рокiв витратив я… – У цю мить старий вiдчув, що смерть уже поряд i, зiбравши останнi сили, промовив: – Як тiльки я випущу останнiй подих, ти натреш мене всього цiею рiдиною, i я воскресну.

– Таж ii тут зовсiм мало, – вiдповiв молодик.

Хоч Бартоломео уже не мiг заговорити, вiн зберiг здатнiсть бачити й чути. У вiдповiдь на цi слова голова старого рвучко повернулась до Жуана, i його шия заклякла в цьому поворотi, як шия мармуровоi статуi, що за скульпторовим задумом дивиться вбiк; широко розплющенi очi застигли в жаскiй нерухомостi. Старий вельможа помер, утративши свою едину, останню iлюзiю. Вiн сподiвався знайти притулок у синовому серцi, а знайшов там могилу, куди глибшу, нiж та, в яку закопують на кладовищi мерцiв. І ось жах розметав його волосся, а страшно виряченi очi дивилися майже живим поглядом. Здавалося, цей батько гнiвно волае з гробницi, вимагаючи в Бога помсти!

– Еге! – скрикнув дон Жуан. – Та старому вже каюк!

Вiн так квапився пiднести таемничу кришталеву посудину до лампи – як ото пияк у кiнцi трапези дивиться на пляшку проти свiтла, – що й не помiтив, як згасли батьковi очi. Широко роззявивши пащу, пес поглядав то на мертвого хазяiна, то на елiксир, i дон Жуан так само по черзi дивився то на батька, то на пляшечку. Миготюче свiтло струменiло вiд лампи. Нiщо бiльше не порушувало глибокоi тишi, вiола замовкла. Бельвiдеро здригнувся – йому здалося, нiби батько заворушився. Наляканий виразом мертвих очей, у яких застигло звинувачення, вiн закрив старому повiки – так зачиняють вiконницi, якщо вони стукотять на вiтрi в осiнню нiч. Дон Жуан стояв випростаний, нерухомий, поринувши в цiлий свiт думок. Зненацька тишу порушив рiзкий звук – нiби заскрипiла iржава пружина. Захоплений зненацька, дон Жуан мало не впустив пляшечку. На всьому його тiлi дрiбними росинками виступив пiт – холоднiший, нiж лезо кинджала. Розфарбований дерев’яний пiвень вискочив над годинником i тричi прокукурiкав. То був вигадливий механiзм, який тогочаснi вченi винайшли, щоб вiн нагадував iм, коли треба було сiдати до працi. Свiтанок уже зароже вив вiкна. Десять годин провiв дон Жуан у роздумах. Старий годинник вiрно виконував свiй обов’язок перед Бартоломео, на вiдмiну вiд його рiдного сина. Механiзм годинника складався з дерев’яних паличок, блокiв, шворочок та колiщат, а в Жуанi був механiзм, який називаеться «людське серце». Щоб не ризикувати втратою дорогоцiнноi рiдини, скептично настроений спадкоемець знову заховав пляшечку в шухляду готичного столика. В цю урочисту мить вiн почув у галереi приглушений гомiн, неяснi голоси, здавлений смiх, легкi кроки, шелестiння шовку – одне слово, наближалася компанiя гуляк, що намагалися стримувати своi веселощi. Дверi вiдчинилися. Увiйшов князь, а за ним Жуановi приятелi, семеро куртизанок, спiвачки – строкатий гурт дiвчат, схожих на танцюристок, захоплених зненацька вранiшнiми променями, коли сонце ще змагаеться з блiдими вогниками свiчок. Усi вони з’явилися, щоб, як годиться, висловити спадкоемцевi спiвчуття у його невтiшному горi.

– Ну й дивина! Таке враження, нiби сердега Жуан сприйняв цю смерть цiлком серйозно, – сказав князь на вухо Брамбiллi.

– Але ж його батько i справдi був дуже добрий, – вiдповiла вона.

Тим часом пiсля нiчних роздумiв Жуанове обличчя набуло такого дивного виразу, що все товариство замовкло. Чоловiки стояли нерухомо. Жiнки, чиi губи пересохли вiд вина, а щоки, наче мармур, вкрилися червоними плямами вiд поцiлункiв, опустилися навколiшки й почали молитися. Дон Жуан мимоволi здригнувся, побачивши, як розкiш, радiсть, смiх, спiви, юнiсть, краса, влада – усе, в чому буяло життя, впало ницьма перед смертю. Але в чудовiй Італii розпуста й релiгiя так тiсно поеднувалися мiж собою, що релiгiя там ставала розпустою, а розпуста – релiгiею! Князь зi щирим спiвчуттям потис Жуановi руку; потiм на всiх обличчях промайнула та сама напiвзасмучена, напiвбайдужа гримаса, й фантасмагоричне видiння щезло, зала спорожнiла. То був образ самого життя. Коли спускалися сходами, князь сказав Рiвабареллi:

– Оце диво так диво! Дон Жуан, безвiрник i нечестивець, любить свого батька! Хто б мiг подумати?

– А ви помiтили чорного пса? – спитала Брамбiлла.

– Тепер Жуан казково багатий, – зауважила Б’янка Каватолiно, зiтхнувши.

– Ну то й що? – зауважила горда Варонезе, та сама, яка зламала цукерницю.

– Як «ну то й що»? – вигукнув князь. – Таж зi своiм золотом вiн тепер не менш могутнiй володар, нiж я.

Спочатку дон Жуан, вагаючись мiж тисячею думок, не знав, як йому вчинити. Та коли вiн порадився зi скарбами, якi надбав батько, i надвечiр повернувся до кiмнати, де лежав покiйник, його душа була повна страхiтливого егоiзму. В залi зiбралися всi слуги дому, прикрашаючи пишне ложе, на якому покiйну ясновель можнiсть завтра мали виставити напоказ посеред безлiчi запалених свiчок, щоб уся Феррара могла помилуватися цим неповторним видовищем.

– Залишiть мене тут самого, – сказав дон Жуан змiненим голосом. – Ви увiйдете згодом, коли я вийду.

Незабаром кроки старого слуги, який пiшов останнiм, стихли на кам’яних плитах пiдлоги. Тодi дон Жуан поквапно замкнув дверi й, переконавшися, що вiн залишився з мерцем наодинцi, вигукнув:

– Ану спробуймо!

Тiло Бартоломео лежало на довгому столi. Щоб приховати вiд людських поглядiв бридкий труп старезного дiда, дряхлого i кощавого, мов скелет, бальзамувальники накрили тiло саваном, залишивши вiдкритою тiльки голову. Ця подоба мумii лежала посеред кiмнати, обриси тiла виразно проступали пiд м’якою тканиною, i видно було, що воно вкрай висхле, сама шкiра та костi. Обличчя уже вкрилося великими лiловими плямами, якi нагадували про те, що треба якомога скорiше закiнчувати бальзамування. Попри весь свiй скептицизм, дон Жуан тремтiв, вiдкорковуючи кришталеву посудину з чародiйним зiллям. Коли вiн пiдiйшов до голови трупа, то мусив зупинитись на хвилину – так його тiпало. Але цього молодика ще в раннiй юностi вкрай розбестили звичаi розпусного двору; отож роздуми, гiднi герцога Урбiнського, а ще гостра цiкавiсть надали йому хоробростi; здавалося, сам нечистий прошепотiв слова, якi луною вiдбилися в самiй глибинi його серця: «Намочи око!» Вiн узяв рушника й, обережно вмочивши рiжечок у дорогоцiнну вологу, легко провiв ним по правiй повiцi трупа. Око розплющилося.

– Ага! – сказав дон Жуан, мiцно стискаючи в руцi пляшечку – так увi снi ми хапаемося за гiлочку, що втримуе нас над прiрвою.

Вiн бачив око, ясне, мов у дитини, живе око мертвоi голови, свiтло мерехтiло в ньому, яскрiючи в росинках свiжоi вологи; опушене гарними чорними вiями, воно свiтилося, мов далекий самотнiй вогник, що його подорожнiй бачить зимового вечора посеред безлюдного поля. Це блискуче око, здавалося, от-от кинеться на дона Жуана, воно мислило, звинувачувало, проклинало, погрожувало, судило, промовляло, кричало, впивалося в дона Жуана. Усi людськi пристрастi вiдбивалися в ньому: i палке благання, i царствений гнiв, i почуття закоханоi дiвчини, яка благае ката помилувати ii; одне слово, це був справдi розпачливий погляд – такий погляд посилае людям засуджений на смерть, коли ставить ногу на останню сходинку ешафота. Стiльки життя променiло з цього воскреслого уламка, що дон Жуан вiдступив, охоплений жахом. Вiн пройшовся по кiмнатi, не смiючи подивитись на око, яке ввижалося йому на килимах, на пiдлозi, повсюди. По всiй кiмнатi мерехтiли iскорки, сповненi вогню, життя, розуму. Скрiзь блищали очi, що переслiдували його, немов зацькованого звiра.

– Вiн прожив би ще сто рокiв! – вихопилося в Жуана, коли диявольська сила пiдштовхнула його до батькового ложа i вiн знову прикипiв поглядом до ясноi зiницi.

Аж раптом у вiдповiдь на його слова надiлена розумом повiка опустилася й пiднялася, як то бувае в жiнки, коли вона дае згоду. Якби мрець вигукнув: «Так!», дон Жуан менше перелякався б.

«Що ж робити?» – подумав вiн.

Вiн знайшов у собi мужнiсть спробувати закрити оживлену повiку. Його зусилля виявилися марними.

«Розчавити око? А чи не буде це батьковбивством?» – подумки запитав себе вiн.

«Так», – вiдповiло око, пiдморгнувши з жахливою насмiшкуватiстю.

– Он воно що! – вигукнув Жуан. – Тут якiсь чари!

І пiдiйшов ближче, щоб розчавити око. Велика сльоза скотилася по проваленiй щоцi трупа i впала на руку Жуановi.

– Яка гаряча! – скрикнув вiн i опустився на стiлець.

Цей поединок стомив його так, наче вiн боровся з янголом, як бiблiйний Якiв.

Нарештi дон Жуан пiдвiвся й сказав:

– Аби тiльки не було кровi!

І зiбравши всю мужнiсть, необхiдну для того, щоб учинити пiдлоту, вiн крiзь рушник роздавив око. Несподiвано пролунав чийсь жахливий стогiн. Дико завивши, здох бiдолашний пудель. «Невже вiн був батьковим спiльником i знав про цю таемницю?» – подумав спадкоемець, дивлячись на вiрного пса.

Дон Жуан Бельвiдеро здобув славу шанобливого сина. Вiн спорудив на батьковiй могилi пам’ятник iз бiлого мармуру – статую на ньому вирiзьбили найзнаменитiшi скульптори того часу. Цiлковитий спокiй повернувся до нього лише тодi, коли статуя батька, уклякнувши перед алегоричним зображенням Релiгii, своiм величезним тягарем придавила могилу, на днi якоi син поховав единий докiр сумлiння, що тривожив його серце у хвилини тiлесноi втоми. Пiдбивши рахунок величезним багатствам, що iх зiбрав старий знавець Сходу, дон Жуан став скнарою, адже грошi йому були потрiбнi аж на два життя людськi. Його гострий допитливий погляд проник у саму суть суспiльного устрою i тим краще збагнув свiт, що бачив його крiзь замогильний морок. Вiн глибоко дослiдив людей i речi, щоб раз i назавжди покiнчити з Минулим, яке витлумачуе нам Історiя; iз Сучасним, що iснуе в строгих рамках Закону; з Майбутнiм, таемницю якого розкривають Релiгii. Вiн узяв душу й матерiю, кинув iх у горнило життя, нiчого там не знайшов i вiдтодi став отим самим знаменитим Дон Жуаном!

Пiдкоривши собi всi iлюзii, молодий i вродливий, вiн кинувся у вир життя, зневажаючи свiт i пiдкоряючи його собi. Його щастя не могло обмежитися тим мiщанським добробутом, який задовольняеться незмiнною вареною яловичиною, теплою грiлкою – на зиму, лампою – на нiч i новими пантофлями кожнi три мiсяцi. Нi, вiн осягнув саму суть життя – так мавпа хапае кокосовий горiх i, недовго з ним церемонячись, спритно обчищае його вiд грубоi шкаралупи, щоб з’iсти солодку м’якоть. Поезiя й високi злети пристрастi були вже не для нього. Вiн не повторював помилки, властивоi людям могутнього розуму, якi, уявивши собi, що дрiбнi душi схиляються перед душами великими, живуть високими помислами майбутнього i лише зрiдка розмiнюють iх на дрiбну монету повсякдення. Вiн мiг би, як i вони, ступати по землi, а головою торкатися неба, але вiн волiв сидiти й осушувати поцiлунками нiжнi жiночi губи, запашнi й свiжi; всюди, де вiн проходив, вiн, подiбно до смертi, усе безсоромно пожирав, прагнучи кохання всевладного, кохання у схiдному дусi, з тривалими й легкими насолодами. У жiнках вiн любив лише жiнку, й iронiя стала його звичайною манерою. Коли його коханки використовували ложе кохання як засiб, щоб пiднестися на небо й там забутися в п’янкому екстазi, Дон Жуан супроводжував iх туди з тiею серйознiстю, безпосереднiстю й щирiстю, якi вмiе напустити на себе нiмецький студент. Але вiн казав: «Я!», коли його кохана безумно й палко твердила: «Ми!» Вiн досконало вмiв дозволити жiнцi, щоб вона його звабила. Вiн настiльки володiв собою, що легко вдавав, нiби тремтить перед нею, як юний школяр, котрий, уперше в життi танцюючи з дiвчиною, запитуе ii: «А ви любите танцi?» Але вiн умiв i грiзно загарчати, коли так було треба, i вихопити з пiхов шпагу, i розбити статую командора. Пiд його простотою ховалася насмiшка, а пiд сльозами – смiх, бо вiн завжди мiг заплакати, як ото жiнка, коли вона каже своему чоловiковi: «Купи менi карету, бо iнакше я помру вiд сухот». Для купцiв свiт – це пака товару або жмут банкових бiлетiв; для бiльшостi молодикiв свiт – це жiнка; для деяких жiнок – чоловiк; для любителiв гострого слова – салон, гурток, квартал, мiсто; а для Дон Жуана – вiн сам собi був усесвiтом! Взiрець вишуканостi й благородства, чарiвний i розумний, вiн був готовий причалити свого човна до будь-якого берега; та коли його везли, вiн плив лише туди, куди сам хотiв. Чим довше вiн жив, тим бiльше сумнiвався в усьому. Вивчаючи людей, вiн здебiльшого бачив, що хоробрiсть – це тiльки зухвальство, обачнiсть – боягузтво, великодушнiсть – хитрощi, правосуддя – злочин, поряднiсть – простакуватiсть, чеснiсть – передбачливiсть; i вiн вiдкрив, що людей справдi хоробрих, обачних, великодушних, справедливих, порядних i чесних нiхто не шануе.

«Яка холодна насмiшка – це земне життя! – подумав вiн. – Воно не може бути творiнням Бога».

І тодi, зрiкшись надii на життя потойбiчне, вiн уже нiколи не скидав капелюха, коли перед ним вимовляли священне iм’я, а на статуi святих у церквах дивився як на витвори мистецтва. А проте, досконало вивчивши механiзм людського суспiльства, вiн нiколи не виступав проти забобонiв вiдкрито, знаючи, що могутнiсть ката вища за його могутнiсть. Але вiн навчився вишукано й дотепно обдурювати суспiльнi закони, як це чудово зображено у сценi з паном Дiманшем[3 - …як це чудово зображено у сценi з паном Дiманшем. – Маеться на увазi сцена iз комедii Мольера «Дон Жуан», у якiй головний ii герой спритно улещуе свого кредитора. Примiтки Дм. Наливайка.]. Отодi i став вiн типом, пiзнiше виведеним в образах мольерiвського Дон Жуана, гетевського Фауста, байронiвського Манфреда i Матьюренового Мельмота[4 - Метьюренiвський Мельмот – герой роману «Мельмот-блукач» англiйського письменника-романтика Чарлза Метьюрена (1780–1824). Твiр написано в традицii «готичного роману». Примiтки Дм. Наливайка.]. Величнi образи, начертанi знаменитими генiями Європи, для яких нiколи не забракне нi акордiв Моцарта, нi, можливо, навiть лiри Россiнi! Увiчнений злим началом, що iснуе в людинi, цей грiзний образ переходить у кiлькох копiях iз столiття в столiття. То вiн починае переговори з людьми, втiлюючись у Мiрабо; то волiе дiяти мовчки, як Бонапарт; то тавруе всесвiт iронiею, подiбно до божественного Рабле; або смiеться з людей, замiсть осуджувати порядки, як маршал де Рiшелье; або – i це, мабуть, його найсильнiший прояв – глузуе i з людей, i з порядкiв, як це робить найславетнiший iз наших посланникiв. Але глибокий генiй Дон Жуана Бельвiдеро випередив усiх цих генiiв. Вiн нiчого не сприймав серйозно. Його життя було знущанням iз людей, речей, iдей i порядкiв. А що стосуеться вiчностi, то якось вiн пiвгодини невимушено розмовляв iз папою Юлiем II i наприкiнець розмови сказав йому, смiючись:

– Якщо вже конче треба вибирати, то я все-таки волiю вiрувати в Бога, а не в диявола. Могутнiсть, поеднана з добрiстю, обiцяе бiльше вигоди, нiж могутнiсть, яка творить тiльки зло.

– Так, але Бог вимагае, щоб люди на цьому свiтi вiдбували покуту…

– То ви все думаете про своi iндульгенцii? – сказав Бельвiдеро. – Щодо мене, то я встигну покаятись: для цього випадку я тримаю про запас iще одне життя.

– Ну, якщо ти так розумiеш старiсть, – вигукнув папа, – то гляди, тебе ще зарахують до святих!

– Усе може статися, якщо навiть ви зiйшли на папський престол.

І вони пiшли подивитись, як муляри споруджують грандiозний собор Святого Петра.

– Святий Петро – генiальна людина. Це вiн дав нам подвiйну владу, i вiн заслуговуе на такий пам’ятник. Та iнодi вночi менi спадае на думку, що новий потоп зiтре все це мов губкою, i все доведеться починати наново…

Дон Жуан i папа засмiялися, вони зрозумiли один одного. Дурень пiшов би наступного дня розважитись iз папою Юлiем II у Рафаеля або на пречудовiй вiллi «Мадама», але Бельвiдеро подався в собор на папську службу, щоб остаточно впевнитись у своiх сумнiвах. А то пiд час гульнi папа мiг би сам себе спростувати i ще заходився б тлумачити Апокалiпсис.

Одначе ми переповiдаемо цю легенду не для того, щоб постачити матерiалами людей, якi захочуть написати iсторiю Дон Жуана, наша мета – довести, що Бельвiдеро не загинув у двобоi з кам’яною статуею, як зображено на деяких лiтографiях. Коли Дон Жуановi стукнуло шiстдесят рокiв, вiн оселився в Іспанii. Там на старостi вiку вiн одружився з юною чарiвною андалускою. Але Дон Жуан не став нi добрим батьком, нi добрим чоловiком – i то з умисного розрахунку. Вiн давно зрозумiв, що жiнки нiжно кохають нас лише в тому випадку, коли ми майже не звертаемо на них уваги. Донья Ельвiра, яку тiтка виховала в суворих правилах вiри в глибинi Андалусii, в замку неподалiк вiд Сан-Лукара, була сама вiдданiсть i сама чарiвнiсть. Дон Жуан угадав, що з цiеi дiвчини вийде одна з тих жiнок, якi довго змагаються з пристрастю, перш нiж iй поступитися, i тому вiн сподiвався зберегти ii вiрнiсть до самоi своеi смертi. Це був нiби жарт, задуманий цiлком серйозно, партiя в шахи, яку вiн захотiв зiграти на схилку життя. Навчений помилками свого батька Бартоломео, Дон Жуан вирiшив прожити старiсть так, щоб уся його поведiнка сприяла успiшнiй розв’язцi драми, яка мала розiгратися на його смертному ложi. Тому велику частину свого багатства вiн сховав у пiдвалах феррарського палацу, куди навiдувався дуже рiдко. А другу половину свого статку помiстив у довiчну ренту, щоб i дiти й дружина були зацiкавленi в тому, аби вiн прожив довше, – хитрiсть, до якоi слiд було б удатись i його батьковi.

Та в цiй оборудцi, гiднiй самого Макiавеллi, особливоi потреби, власне, й не було. Юний Фiлiп Бельвiдеро, його син, вирiс побожним iспанцем, не менш побожним, анiж батько був нечестивим, нiби виправдовуючи прислiв’я: «У скупого батька син марнотрат». Для духовного напучення герцогинi де Бельвiдеро й Фiлiпа Дон Жуан обрав абата iз Сан-Лукарського монастиря. Цей служитель вiри був людиною святого життя; високий на зрiст, досконало збудований, iз жагучими чорними очима, з головою Тиберiя, виснажений постами, блiдий вiд самокатувань, вiн, як i всi самiтники, щодня терпiв спокуси. Можливо, старий вельможа розраховував, перед тим як закiнчиться термiн його першого життя, додати до своiх грiховних подвигiв ще й убивство ченця. Та чи абат мав силу волi не меншу нiж у самого Дон Жуана, чи донья Ельвiра виявилася обачнiшою й доброчеснiшою, нiж того вимагае Іспанiя вiд своiх дочок, але Дон Жуан мусив доживати вдома своi останнi днi в мирi та спокоi, мов старий сiльський парох. Інодi вiн iз приемнiстю помiчав, що син i дружина моляться Боговi не з належною ревнiстю, i владно вимагав, щоб вони вiдбували всi обов’язки, якi святий Рим накладае на вiрних дiтей католицькоi церкви. Одне слово, вiн почував себе невимовно щасливим, слухаючи, як галантний сан-лукарський абат, донья Ельвiра та Фiлiп обговорюють яке-небудь питання совiстi. Та хоч як надмiру турбувався сеньйор Дон Жуан Бельвiдеро про свою персону, настали днi старечоi немочi й старечих хвороб, а з ними надiйшла пора жалiбних зойкiв та нарiкань, тим розпачливiших, чим яскравiшими були спогади про бурхливу юнiсть та зрiлiсть, вiддану любострасним утiхам. Людина, котра настiльки зневажала людей, що вселяла iм вiру в засади й закони, з яких сама нещадно глузувала, засинала тепер увечерi, повторюючи: «А може?..» Взiрець вишуканого свiтського тону, герцог, що не знав утоми в оргiях, красень, незрiвнянний у залицяннях, який подобався геть усiм жiнкам, чиi серця вiн пiдкоряв своiм забаганкам так само легко, як селянин згинае лозину, – цей генiй страждав тепер вiд невилiковних мокрот, вiд надокучливого запалення сiдничного нерва, вiд жорстокоi подагри. Вiн бачив, як його зуби зникають один за одним – так у кiнцi балу одна за одною виходять бiлоснiжнi, вичепуренi дами, й вiтальня залишаеться порожньою та неприбраною. Нарештi почали тремтiти його зухвалi руки, пiдгинатися стрункi ноги, й одного вечора апоплексичний удар здавив йому шию своiми крижаними гачкуватими пальцями. Вiд того фатального дня вiн став понурий i жорстокий. Вiн засумнiвався у вiдданостi сина й дружини, часто твердячи, що вони не турбувалися б про нього з такою зворушливою, делiкатною й нiжною увагою, якби вiн не вклав увесь свiй статок у довiчну ренту. В таких випадках Ельвiра та Фiлiп проливали гiркi сльози й ще ласкавiше доглядали лукавого дiда, який раптом надавав своему трiснутому голосу нiжного тону й казав iм:

– Друзi моi, люба моя дружино, ви менi пробачте, гаразд? Я вас трохи мучу. О пресвятий Боже! Ти обрав мене знаряддям, щоб випробувати цi небеснi створiння! Я мав би бути iхньою втiхою, а став iхньою карою.

У такий спосiб вiн прикував сина й дружину до свого лiжка i за якусь годину, щедро обдаровуючи iх новими й новими скарбами свого чару та вдаваноi нiжностi, змушував iх забувати про цiлi мiсяцi жорстокого вередування. То була батькiвська система, що спрацювала куди успiшнiше, нiж та, яку колись його батько застосував до нього. Нарештi хвороба притисла Дон Жуана так невблаганно, що тепер, укладаючи його в постiль, з ним доводилося морочитися, наче з фелюкою, коли треба ii провести крiзь вузький фарватер. А потiм настав i день смертi. Блискучий скептик, чий розум уцiлiв посеред страхiтливоi тiлесноi розрухи, потрапив до рук лiкаря та духiвника, хоч усе життя з неприязню ставився до обох. Але вiн навiть жартував iз ними. Може, за завiсою небуття йому ввижалося свiтло? За тiею самою завiсою, свинцевою для iнших i прозорою для нього, на якiй легкими тiнями миготiли незрiвняннi втiхи його молодостi.

Був чудовий лiтнiй вечiр, коли Дон Жуан вiдчув наближення кiнця. Дивовижною чистотою сяяло небо Іспанii, вiд помаранчевих дерев розтiкалися нiжнi пахощi, зорi випромiнювали ясне й миготюче свiтло, i здавалося, сама природа дае певну запоруку воскресiння; побожний i слухняний син дивився на батька з любов’ю й пошаною. Близько одинадцятоi години Дон Жуан захотiв лишитися сам на сам iз цим щирим створiнням.

– Фiлiпе, – сказав вiн голосом таким ласкавим i нiжним, що юнак здригнувся i заплакав вiд щастя; суворий батько досi нiколи не вимовляв його iменi з таким почуттям. – Послухай мене, сину, – провадив умирущий. – Я великий грiшник. Тому все свое життя я думав про смерть. Колись я дружив iз великим папою Юлiем Другим. Знаменитий первосвященик боявся, щоб моя надмiрна запальнiсть не спонукала мене вчинити смертний грiх перед самим сконом, уже пiсля миропомазання, й вiн подарував менi пляшечку зi святою водою, яка колись бризнула в пустелi з-пiд каменя. Я нiкому не розповiв про це розкрадання церковного скарбу, але менi було дозволено вiдкрити таемницю своему синовi in articulo mortis[5 - У хвилину смертi (лат.).]. Ти знайдеш пляшечку в шухлядi готичного столика, який завжди стояв i тепер стоiть бiля мого узголiв’я. Дорогоцiнна рiдина зробить тобi велику послугу, мiй любий Фiлiпе. Поклянися своiм вiчним спасiнням, що виконаеш мою останню волю!

Фiлiп подивився на батька. Дон Жуан умiв читати на обличчях людськi почуття й мiг спочити в мирi, довiрившись такому погляду, тодi як його батько помер у розпуцi, зрозумiвши з синового погляду, що йому довiритися не можна.

– Ти був гiдний кращого батька, – вiв далi Дон Жуан. – Осмiлюся признатися тобi, сину, що коли шановний абат проводжав мене в дорогу останнiм причастям, я думав про те, що несумiснi двi такi сили, як Божа могутнiсть i могутнiсть диявола…

– О тату!..

– …i я мiркував так: коли Сатана погодиться укласти з Богом мир, вiн поставить за неодмiнну умову прощення своiх прихильникiв, iнакше вiн виявив би себе жалюгiдним нiкчемою. Мое грiшне життя страшить мене, сину. Я неминуче потраплю до пекла, якщо ти не виконаеш мою волю.

– О, повiдайте ж ii менi скорiше, тату!

– Як тiльки очi моi заплющаться – а це станеться, можливо, вже через кiлька хвилин, – вiв далi Дон Жуан, – ти вiзьмеш мое тiло, ще не охололе, i покладеш його на стiл посеред кiмнати. Потiм погасиш лампу – тобi вистачить i свiтла зiрок. Роздягнеш мене i, читаючи «Pater» i «Ave»[6 - «Отче наш» i «Богородиця» – католицькi молитви (лат.).], а помислами звертаючись до Бога, ти старанно змочиш цiею святою водою моi очi, губи, всю голову, а тодi й iншi частини тiла. Пам’ятай, сину, що могутнiсть Богова безмежна, i нiчому не дивуйся!

У цю мить Дон Жуан вiдчув, що смерть зовсiм поруч, i додав страшним голосом:

– Гляди, не впусти пляшечку.

Потiм вiн тихо сконав на руках у сина, чиi ряснi сльози капали на мертвотно-блiде обличчя, з якого навiть смерть не стерла iронiчного виразу.

Було близько пiвночi, коли дон Фiлiп Бельвiдеро поклав батькiв труп на стiл. Поцiлувавши його грiзно насуплений лоб i сиве волосся, вiн погасив лампу. У мерехтливому мiсячному свiтлi, що затопило i поля, й кiмнати палацу, Фiлiп бачив батькове тiло, що вирiзнялося бiлою плямою в сiрiй сутiнi. Юнак змочив хустинку в рiдинi й, прочитавши молитви посеред глибокоi тишi, слухняно зволожив священну для нього голову. Вiн виразно чув якесь дивне шарудiння, але подумав, що то вiтер шелестить у верхiв’i дерев. Та коли вiн обтер вологою праву руку, то вiдчув як ця рука – рука молода й дужа, але батькова рука! – мiцно обхопила його за шию! Вiн перелякано зойкнув i впустив пляшечку, яка впала на пiдлогу й розбилася. Рiдина вмить випарувалася. Збiглася вся челядь замку iз смолоскипами в руках. Цей крик наполохав iх i вразив не менше, нiж якби всесвiт раптом задвигтiв вiд трубних звукiв сурми, що скликала б смертних на Страшний суд. В одну мить кiмната наповнилася людьми. Тремтяча вiд страху юрма побачила, що дон Фiлiп знепритомнiв, але стоiть на ногах, утримуваний могутньою рукою батька, що здавила йому шию. А потiм присутнi побачили щось i справдi надприродне: обличчя в Дон Жуана було юне i прекрасне, наче в Антiноя – чорне волосся, блискучi очi, червонi уста. А його голова страшно смикалася, нездатна зрушити кiстяк, до якого була прикрiплена.

Старий слуга вигукнув:

– Чудо!

І всi iспанцi повторили:

– Чудо!

Донья Ельвiра була надто побожна i навiть у думцi не могла припустити, що тут iдеться про чудеса магii. Вона вiдразу послала по абата Сан-Лукарського монастиря. Коли прiор побачив чудо на власнi очi, то, будучи людиною кмiтливою, вирiшив здобути з нього вигоду. Зрештою, хiба абат насамперед не повинен дбати про збiльшення прибуткiв своеi обителi? Вiн негайно оголосив, що сеньйора Дон Жуана, безперечно, приеднають до святих i врочиста церемонiя вiдбудеться в Сан-Лукарському монастирi, який вiднинi називатиметься, додав абат, монастирем Святого Жуана Лукарського. На цi слова мрець скорчив блазенську гримасу.

Усiм вiдомо, як iспанцi полюбляють такi торжества, а тому неважко собi уявити, якими релiгiйними феерiями вiдсвяткувало Сан-Лукарське абатство перенесення тiла блаженного Дон Жуана Бельвiдеро в церкву. Через кiлька днiв по смертi знаменитого вельможi звiстка про чудо його часткового воскресiння, переходячи вiд села до села, поширилася уже бiльше нiж на пiвсотнi лье навколо Сан-Лукара, i юрби цiкавих вiдразу ж посунули по всiх дорогах, являючи очам досить кумедне видовище; вони йшли зусiбiч, приваблюванi «Te Deum»[7 - «Te Deum laudamus» («Тебе, Боже, хвалимо») – католицька молитва.], яке ченцi спiвали при свiтлi смолоскипiв. Старовинна мечеть Сан-Лукарського монастиря, чудовий храм, збудований маврами, пiд склепiнням якого ось уже три столiття лунало iм’я Ісуса Христа, а не Аллаха, не могла вмiстити юрму, що зiйшлася подивитись на церемонiю. Збившись до купи, мов мурахи, стояли пiд колонами храму iдальго в оксамитових плащах, озброенi своiми славними шпагами, бо не знайшлося мiсця, де вони могли б опуститись навколiшки – а навколiшки вони ставали тiльки перед Богом. Чарiвнi селянки у спiдницях-баскiнах, пiд якими вгадувалися знадливi форми, приходили пiд руку iз сивими дiдами. Молодики з вогненними очима стояли бiля вичепурених лiтнiх жiнок. Були тут i парочки, що тремтiли вiд утiхи, були дiвчата, якi згорали вiд цiкавостi, приведенi сюди своiми женихами, були щойно одруженi молодята, були дiти, якi боязко трималися за руки. Величезний натовп мерехтiв барвами, мiнився контрастами, миготiв розмаiттям квiтiв та строкатими вбраннями i тихо вирував серед нiчноi тишi. Розчинилася широка церковна брама. Тi, хто запiзнився й не змiг протиснутися у храм, залишилися на папертi й здалеку, через три вiдкритi портали, милувалися видовищем, про яке легкi декорацii сучасних опер можуть дати лише слабке уявлення. Святенники та грiшники, кваплячися здобути прихильнiсть новоспеченого святого, запалили на його честь тисячi свiчок по всiй величезнiй церквi – корисливi вогники, що надали монументальнiй будiвлi чарiвного вигляду. Чорнi аркади, колони й капiтелi, глибокi нiшi каплиць, що виблискували золотом i срiблом, галереi, сарацинське декоративне рiзьблення з усiма його найвитонченiшими вiзерунками виразно проступали в потоках свiтла – так у червоних сполохах багаття виникають усiлякi химернi постатi. А над цим океаном вогнiв панував позолочений вiвтар у глибинi храму, де височiв головний престол, що сяяв, як сонце. І справдi, перед ракою, в яку поклали Дон Жуана, блiдло мерехтiння золотих свiтильникiв, срiбних канделябрiв, хоругов, пишних китиць, статуй святих i обiтних пiдношень. Тiло нечестивого грiшника яскрiло коштовним камiнням, квiтами, кришталем, дiамантами, золотом, бiлоснiжними, мов янгольськi крила, перами i зайняло на престолi те мiсце, яке вiдводять образу Христа. Навколо горiли незлiченнi свiчки, вiд них хвилями розходилося сяйво. Поважний сан-лукарський абат у ризах священнослужителя, в митрi, прикрашенiй коштовними самоцвiтами, i з золотою патерицею в руцi сидiв як владика вiвтаря у схожому на трон пишному крiслi посеред свого клiру, що складався з незворушних сивоголових священикiв, одягнених у тонкi стихарi, – вони стояли навколо нього, як на картинах отцi-святителi стоять навколо Творця. Староста хору та чiльнi особи капiтулу, прикрашенi блискучими вiдзнаками свого високого церковного сану, ходили туди-сюди, окутанi хмарами ладану – так свiтила здiйснюють свiй шлях у небесних сферах. Коли настав час великого прославляння, дзвони розбудили луну в усiх навколишнiх полях, i величезне збiговисько народу проспiвало першi слова хвали Господовi, якими починаеться «Te Deum».

Скiльки було високого почуття в цих словах! Чистим i нiжним голосам жiнок, що молилися в екстазi, вторували густi й могутнi голоси чоловiкiв, i навiть орган не мiг перекрити цього тисячоголосого спiву, хоч як потужно гудiли його труби. І тiльки дзвiнкi ноти, що iх виводив хор хлопчикiв, та розлоге гудiння перших басiв, збуджуючи в кожному найщасливiшi спогади про дитинство i захват перед силою людського почуття, вирiзнялися посеред чудового розмаiття голосiв, злитих у единому палкому поривi:

– Te Deum laudamus!

І полився з глибини собору, де чорнiли вкляклi жiночi та чоловiчi постатi, спiв, подiбний до свiтла, що зненацька спалахуе в темрявi ночi, i мовби перекоти грому розкололи навколишню тишу. Голоси полинули у високiсть мовби на хмарах ладану, що голубим прозорим серпанком огорнули фантастичнi дивовижi мавританськоi архiтектури собору. Всюди було багатство яскравих барв, пахощi, свiтло i мелодiйнi звуки.

У ту мить, коли ця могутня музика любовi й подяки пiднеслася до престолу, Дон Жуан, надто чемний, щоб не подякувати за увагу, надто розумний, щоб не вiдчути, як iз нього глумляться, вибухнув у вiдповiдь моторошним реготом i з нахабною безцеремоннiстю перевернувся на бiк у своiй пишнiй рацi. Бо диявол уселив йому острах, що його хочуть видати за звичайнiсiньку людину, за одного iз святих угодникiв, за якого-небудь Бонiфацiя або Панталеоне, i, щоб порушити божественну мелодiю любовi, вiн моторошно завив, i до того виття приедналася тисяча голосiв iз пекла.

Земля благословляла, небо проклинало.

Церква здригнулася на своему стародавньому пiдмурку.

– Te Deum laudamus! – волав натовп богомольцiв.

– Котiться ви до чортiв, тварюки! Усе вам Бог та Бог! Паскудне ви порiддя, тупе бидло, йолопи безмозкi разом iз вашим немiчним стариганом Богом!

І з горла у святого вихопився цiлий потiк лайки – так вивергаеться з кратера розжарена лава, коли вибухае Везувiй.

– Deus Sabaoth!.. Sabaoth![8 - Бог Саваоф!.. Саваоф! (Лат.)] – вигукнули християни.

– Ви ображаете велич пекла! – вiдповiв Дон Жуан, заскреготiвши зубами.

І його жива рука пiднялась над ракою, пригрозивши богомольцям жестом, у якому був розпач i глум.

– Святий нас благословляе! – сказали старi жiнки, дiти та юнi нареченi – тобто люди найлегковiрнiшi.

Отак ми часто помиляемося, коли поклоняемось кому-небудь. Людина видатна глузуе з тих, хто ii вихваляе, а iнодi вихваляе тих, з кого вона в душi глузуе.

– Sancte Iohannes, ora pro nobis[9 - Святий Іоанне, молися за нас! (Лат.)], – заспiвав абат, простершись ницьма перед престолом.

– Дурень, – пролунало йому у вiдповiдь.

– Що там вiдбуваеться? – вигукнув помiчник прiора, помiтивши в рацi якесь вовтузiння.

– Святий бiснуеться, – вiдповiв абат.

І тут жива голова одним посмиком вiдiрвалася вiд мертвого тiла й упала на жовту лисину простертого ницьма священнослужителя.

– Згадай про донью Ельвiру! – крикнула голова i вгородила зуби в абатову голову.

Абат жахливо зойкнув, урвавши церемонiю. Збiглися священики й оточили свого прiора.

– Ну що, бовдуре, iснуе Бог чи не iснуе? – пролунав голос у ту саму хвилину, коли абат, укушений у мозок, випускав дух.



Париж, жовтень 1830 р.




Ісус Христос у Фландрii


Марселiнi Деборд-Вальмор[10 - Деборд-Вальмор Марселiна (1785–1859) – французька поетеса доби романтизму. Бальзак був з нею у дружбi й високо цiнував ii поезiю. Примiтки Дм. Наливайка.]


Вам, дочцi Фландрii, однiй з тих, хто творить ii нинiшню славу, присвячуеться ця наiвна фламандська легенда.

    Де Бальзак




У незапам’ятнi часи iсторii Брабанту людей з острова Кадзант[11 - Острiв Кадзант – нинi цей острiв не iснуе, у серединi XVIIIст. його розмило море. Примiтки Дм. Наливайка.] до узбережжя Фландрii перевозили човном, який щодня ходив через протоку. Мiдельбург – столиця острова, згодом уславлена в анналах протестантизму, – мав у ту давнину не бiльше як двiстi – триста дворiв. Багате нинi Остенде було тодi нiкому не вiдомою гаванню, бiля якоi лежало невеличке селище, де жили рибалки, бiднi торговцi та зухвалi корсари. А проте селище, яке складалося з двох десяткiв будинкiв i трьохсот хатин, критих соломою i часто стулених з уламкiв розбитих кораблiв, мало свого намiсника, своiх жандармiв, шибеницю, монастир, свого бургомiстра – одне слово, всi ознаки розвиненоi цивiлiзацii. Хто правив у тi часи Брабантом, Фландрiею, Бельгiею? Про це iсторiя мовчить. Та чи нам не байдуже? Адже вiд нашоi повiстi струменить дивний аромат неясного, непевного, чудесного, того самого, чим дихали легенди славетних спiвцiв, якi безлiч разiв скрашували довгi фламандськi вечори своiми епiчними пiснями, настiльки ж розцвiченими яскравою поезiею, наскiльки суперечливими у вiдтвореннi iсторичних подiй. Ця легенда, яку не одне поколiння дiдiв розповiдало бiля домашнього вогнища своiм дiтям та онукам i вдень, i ввечерi, у кожному столiттi набувала нового забарвлення. Схожа на архiтектурнi пам’ятки, якi в рiзнi епохи перебудовувалися за примхою того чи того будiвничого i якi так приваблюють поетiв своiми похмурими та химерними формами, вона здатна довести до розпачу сумлiнних iсторикiв, що звикли пильно дослiджувати тексти, подii, дати. Проте оповiдач вiрить iй, як вiрили iй забобоннi жителi Фландрii, не ставши через це нi бiльш ученими, нi менш розумними. Правда, неможливо було узгодити мiж собою всi версii легенди, i в нашому переказi вона, можливо, втратила свою неповторну романтичну наiвнiсть, зате зберегла смiливiсть вигадки, створеноi уявою й вiдкинутоi iсториками, iстинно християнську мораль i прихований змiст, доступний кожному, хто тягнеться до мудрого слова. Хай всяк знайде в нiй поживу на свое вподобання i вiзьме на себе клопiт вiдокремити зерно вiд полови.

Човен, що перевозив людей з острова Кадзант в Остенде, збирався вiдчалити. Перш нiж вiдчепити залiзний ланцюг, яким човен був припнутий до кам’яноi тумби на молу, перевiзник кiлька разiв просурмив у рiг, скликаючи тих, хто запiзнювався, бо на сьогоднi то був останнiй перевiз. Наближалася нiч, сонце заходило, i в його останнiх променях береги Фландрii уже ледь-ледь виднiлися, тому важко було розгледiти, чи не лишилося на островi запiзнiлих подорожан, чи не йде хто-небудь попiд земляним валом, який оточував поля, або у високому болотному рогозi. Човен був уже повний, i хтось вигукнув: «Чого ми чекаемо? Вiдпливай!» У цю мить за кiлька крокiв вiд молу з’явилася людина; човняр, який не чув, щоб хтось пiдходив до причалу, вкрай здивувався. Запiзнiлий подорожнiй, здавалося, раптово виринув з-пiд землi, нiби селянин, який лiг полежати на полi, чекаючи, поки покличуть вiд’iжджати, i схопився на ноги, тiльки-но почув, що сурмлять у рiг. Чи вiн, бува, не злодiй? А може, митник або стражник? Коли вiн пiдiйшов до човна, семеро людей, якi стояли на кормi, квапливо повсiдалися на лави, щоб не дати затесатися у свiй гурт чужому. Думка про це виникла в них пiдсвiдомо й одночасно, думка, яка може виникнути лише в людей вельможних i багатих. Четверо з тiеi компанii належали до найвищоi фламандськоi знатi. Був там молодий рицар з двома чудовими гончаками. Його довге волосся вибивалося з-пiд шапочки, всипаноi дорогоцiнним камiнням; вiн подзеленькував золотими острогами i раз у раз iз зухвалим виглядом пiдкручував вуса, зневажливо позираючи на попутникiв. Бiля нього сидiла гоноровита молода дiвчина; вона тримала на руцi сокола й розмовляла лише з матiр’ю та з поважним священнослужителем – мабуть, iхнiм родичем. Цi четверо говорили гучно й усi водночас – так, наче крiм них у човнi не було нiкого. А тим часом тут-таки сидiв i закутаний у широкий плащ гладкий буржуа з Брюгге – особа в тих краях вельми значна. Його слуга, озброений до зубiв, охороняв два мiшки, туго напханi грiшми. Поруч примостився вчений муж, доктор наук Лувенського унiверситету, що вибрався в дорогу зi своiм писарем. Усiх цих людей, що потай зневажали одне одного, вiдокремлювала вiд носовоi частини суденця лава з веслярами.

Коли запiзнiлий пасажир ступив у човен, вiн окинув швидким поглядом корму, побачив, що там мiсця для нього немае, й перейшов на нiс, сподiваючись якось примоститися там. На носi зiбрався убогий люд. Побачивши чоловiка в скромному сурдутi й коротких штанях iз брунатного камлоту, в простих брижах iз накрохмаленого полотна, з непокритою головою i без шапочки чи капелюха в руцi, без гаманця i без меча на поясi, всi подумали, що це який-небудь бургомiстр, глибоко шанований своiми городянами, добрий i привiтний, схожий на старих фламандцiв, чию щиру вдачу так добре вiдтворили на своiх картинах живописцi тiеi краiни. Отож бiдняки на носi човна зустрiли нового пасажира шанобливо, що викликало насмiшкуватi перешiптування багатiiв на кормi. Старий солдат, стомлений вiд багаторiчноi служби та поневiрянь, вiдступив незнайомцевi свое мiсце, пересiвши ближче до борту, де, щоб утримати рiвновагу, вiн уперся ногами в дерев’яну поперечку, схожу за формою на ребро риб’ячого кiстяка, – такими поперечками скрiплюють дошки човна. Посунулася, щоб дати бiльше мiсця новоприбулому, й молода жiнка з дитиною на руках, що, мабуть, належала до ремiсничого стану Остенде. В цьому ii русi не було нi догiдливостi, нi погорди. Вiн свiдчив про увагу до ближнього, в якiй бiдняки, звикши високо цiнувати послужливiсть i братню турботу, розкривають свою просту й щиру душу, таку наiвну у виразi i добрих, i поганих почуттiв. Незнайомець подякував жестом, сповненим шляхетноi гiдностi, й сiв мiж молодою матiр’ю та старим солдатом. Зразу за ним сидiв селянин iз десятирiчним сином. Безтурботна горопаха – стара зморшкувата жебрачка в лахмiттi – скулилася на купi линв у самому носi човна.

Один iз веслярiв, старий моряк, що колись знав ii багатою та вродливою, пустив ii туди «бога ради» – за чудовим народним висловом.

– Красно дякую, Томасе, – сказала йому стара. – Сьогоднi ввечерi прочитаю за тебе два «отченашi» й двiчi помолюся Богородицi.

Хазяiн човна ще раз просурмив у рiг, окинув поглядом безлюдний берег, кинув ланцюг собi пiд ноги i, пробiгши понад бортом, узявся за стерно. Вiн стернував стоячи i, коли уже вийшли у вiдкрите море, подивився на небо.

– Ану, наляжте на весла! – голосно гукнув вiн. – Нам слiд поквапитися! Море – чортова колиска – пахне штормом! Я чую, як воно нуртуе в глибинi, аж стерно менi вивертае, та й моi рани занили перед бурею.

На цi слова, мовленi на морському жаргонi й зрозумiлi тiльки вухам, звичним до шуму хвиль, помахи весел почастiшали, але з ритму при цьому не збилися; якщо ранiше одностайнi рухи веслярiв можна було порiвняти з кiнською риссю, то тепер вони перейшли в галоп. Добiрне товариство, що сидiло на кормi, з вiдвертою зневагою дивилося на жилавi руки, на засмаглi обличчя з палахкотючими очима, на перенапруженi м’язи людей, що з’еднали своi зусилля, аби за мiзерну плату перевезти iх через протоку. Вельможне панство не тiльки не спiвчувало бiдолахам, а навпаки, вони ще й показували на веслярiв пальцями i смiялися, поглядаючи на iхнi обличчя, спотворенi вiд страшноi напруги. А солдат, селянин i стара жебрачка жалiли матросiв, бо жалiсть властива людям, якi живуть працею i знають, що таке гарячкова перенапруга, коли доводиться докладати неймовiрних, а iнодi й надлюдських зусиль. Крiм того, постiйно живучи просто неба, вони з вигляду хмар зрозумiли, яка небезпека iм загрожувала, й вiдразу притихли, посерйознiшали. Молода мати заколисувала дитинча, наспiвуючи йому мелодiю старовинного церковного гiмну.

– Якщо ми доберемося сьогоднi до берега, – сказав солдат селяниновi, – значить, нашi душi поки що Господовi не потрiбнi.

– На все Його воля, – озвалася жебрачка. – Але здаеться менi, що вiн уже готуеться покликати нас до свого престолу. Гляньте, яка заграва!

І порухом голови вона показала на захiд, де по бурих, пiдсвiчених червонястим сяйвом хмарах, з яких, здавалося, от-от вихопиться на волю ураганний вiтер, змiiлися вогненнi блискавицi. Море глухо гуркотiло – так гарчить собака, перш нiж люто загавкати. Та до Остенде, зрештою, було вже зовсiм близько. В цю мить небо й море являли собою видовище, якого нi живопис, нi поезiя увiчнити не можуть. Людина у своiй творчостi шукае разючих контрастiв. Тому митцi звичайно прагнуть, щоб природа поставала перед ними яскравою й екзотичною; мабуть, вони просто неспроможнi передати у своiх творiннях високу поезiю ii буденних проявiв, хоча спокiй i тиша хвилюють людську душу не менше, анiж буря й сум’яття. Була хвилина, коли всi у човнi замовкли i стали вдивлятися у небо та в море, скоряючись чи то лихому передчуттю, чи то священному смутку, який опановуе майже нас усiх у годину молитви надвечiр, коли замовкае природа й озиваються дзвони. Море тьмяно мерехтiло, переливаючись безлiччю вiдтiнкiв сталевого полиску. Небо було суцiльно сiре. На заходi його перетинали довгi вузькi смуги, схожi на кривавi хвилi, на сходi купчилися хмари, зморщенi, нiби чоло старезного дiда, а мiж хмарами то спалахували, то гасли слiпучо-яскравi, мовби наведенi тонким пензлем, лiнii. Отже, море й небо утворювали тьмяне з бляклими розводами тло, на якому особливо вирiзнялася зловiсна заграва на заходi. В цi хвилини лик природи вселяв у душу жах. Якщо нам дозволять присмачити лiтературну мову смiливими народними виразами, то ми слiдом за солдатом повторимо, що погода зазнала поразки, або наведемо слова селянина: «Небо насупилося, мов катова пика».

Зненацька налетiв схiдний вiтер, i хазяiн човна, що не вiдривав погляду вiд моря, побачив, як воно збилося на обрii.

– Хо-хо! – крикнув вiн.

На цей сигнал матроси перестали веслувати й опустили весла у воду.

– Хазяiн знае дiло, – незворушно мовив Томас, коли човен злетiв на гребiнь величезноi хвилi, а потiм ковзнув, здавалося, на саме дно моря, яке розверзлося пiд ним.

При цьому запаморочливому падiннi в порожнечу, куди пожбурив човна раптовий спалах океанського гнiву, люди на кормi зблiдли i з жахом зойкнули:

– Ми гинемо!

– Стривайте, ще нi, – спокiйно вiдповiв iм керманич.

У цю мить над самим човном вiтер роздер сiру запону.

Тим часом як на сходi й на заходi зi зловiсною поквапливiстю громадилися кучугури хмар, крiзь щiлину, яка утворилася пiд натиском вiтру, ринуло свiтло надвечiрнього сонця й осяяло людськi обличчя. І тодi всi у човнi – вельможi, багатii, матроси та бiдняки – на якусь мить зацiпенiли з подиву, побачивши пасажира, який прийшов останнiм. Роздiлене на прямий продiл золотаве волосся облямовувало спокiйне вiдкрите чоло i густими хвилями спадало на плечi, виокремлюючи на тлi сiрого неба обличчя, що сяяло добротою та неземною любов’ю. Цей чоловiк не гордував смертю, вiн знав, що вона не владна над ним. Навiть тi, хто сидiв на кормi, на мить забули про невблаганну лють розбурханоi стихii, яка погрожувала iм загибеллю; та незабаром до них вернувся звичний егоiзм.

– Добре цьому йолопу бургомiстровi! Вiн навiть не усвiдомлюе, яка небезпека над нами нависла! Вiн тупий, мов скотина, i помре без агонii, – сказав учений муж.

Не встиг вiн промовити цю глибокодумну фразу, як буря завила з нестямним шалом. Вiтри засвистiли зусiбiч, човен закрутився, мов дзига, i в нього ринула вода.

– О мое бiдолашне малятко! Дитино моя, дитино! Хто врятуе тебе? – в розпачi заволала мати.

– Ви самi, – вiдповiв незнайомець.

Його голос, мов органна музика, проник у серце молодоi жiнки i вселив iй надiю; вона почула цi сповненi доброти слова, незважаючи на завивання шторму, на крики переляканих людей.

– Пресвята Дiво, заступнице Антверпенська, жертвую тобi тисячу фунтiв воску i поставлю статую, якщо ти врятуеш мене вiд цiеi бiди! – вигукнув багатiй iз Брюгге, стоячи навколiшки на своiх мiшках iз золотом.

– Та нема ii, вашоi Святоi Дiви, нi тут, нi в Антверпенi, – сказав йому вчений.

– Вона на небесах, – промовив голос, який, здавалося, долинув iз дна морського.

– Хто це сказав?

– Мабуть, сам диявол! Вiн смiеться з Богоматерi Антверпенськоi! – закричав слуга.

– Дайте спокiй своiй Пресвятiй Дiвi, – сказав стерновий пасажирам. – Вiзьмiть-но лiпше черпаки та вихлюпуйте воду з човна. А ви, – гукнув вiн до матросiв, – наляжте на весла! Буря дала нам хвилину перепочинку, так в iм’я сатани, який ще держить нас на цьому свiтi, послужiмо самi собi провидiнням! Усiм вiдомо, що коли на морi буря, то в цiй вузькiй протоцi сам чорт ногу зламае, але ось уже тридцять рокiв мiй човен тут плавае. Хiба менi вперше змагатися iз штормом?

І вiн далi мiцно тримав у руках стерно, пильно вдивляючись то в море, то в небо, то поглядаючи на свого човна.

– Вiн завжди смiеться з усього, наш хазяiн, – стишеним голосом сказав Томас.

– Невже Бог допустить, щоб ми загинули разом з усiм отим набродом? – спитала рицаря гоноровита молода дiвчина.

– Нi, нi, шляхетна панно! Ось послухайте, що я скажу. – Вiн притяг ii до себе за стан i прошепотiв iй на вухо: – Я добре плаваю – ви тiльки мовчiть! Я вхоплюся за ваше прекрасне волосся й обережно допливу з вами до берега. Але я зможу врятувати тiльки вас одну.

Дiвчина подивилася на свою стару матiр. Та стояла навколiшках i просила епископа, щоб вiдпустив iй грiхи, але той нiчого не чув. У очах своеi прекрасноi дами рицар прочитав слабкi проблиски дочiрнього почуття i сказав iй стишеним голосом:

– Покорiться волi Господнiй! Якщо Бог покличе вашу матiр до себе, то заради ii ж таки щастя… на тому свiтi, – сказав вiн уже зовсiм пошепки.

«Та й заради нашого на цьому», – подумав вiн. Адже дамi з Рюпельмонда належали аж сiм ленних володiнь[12 - Леннi володiння – на Заходi в часи феодалiзму лен – земля i прибутки вiд неi, якi васал одержував за службу у сюзерена; леннi володiння успадковувалися. Примiтки Дм. Наливайка.], не рахуючи баронського маетку поблизу Гавра. Дiвчина з надiею слухала голос, що обiцяв iй життя i кохання, i то був голос вродливого шукача пригод, юного безвiрника, який, проте, вчащав до церкви, де шукав собi здобич – багату наречену, що принесла б йому дзвiнкi золотi монети.

Єпископ хрестив хвилi й наказував iм утихомиритись, хоч анiскiльки не вiрив у те, що цей засiб подiе. Вiн думав про свою наложницю, яка чекала його, приготувавши розкiшну вечерю; можливо, в цю саму мить вона приймала ванну, або напахчувалася, або вбиралася в оксамит, або примiряла своi намиста та iншi коштовнi оздоби. Далекий вiд думок про всемогутнiсть святоi церкви, нездатний нi втiшити ближнiх, нi переконати iх, щоб вони поклалися на ласку Божу, розбещений епископ домiшував до священних слiв молитви слова жалю за мирськими втiхами i за земним коханням.

При слабкому свiтлi, що осявало блiдi обличчя, можна було бачити, якi рiзнi почуття нуртують у рiзних душах. Зненацька хвиля високо пiдкинула човна, а з височини жбурнула його в провалля, i, здригаючись, як осiннiй лист пiд ударами холодного вiтру, суденце затрiщало бiля корми, наче ось-ось мало розламатися надвое. Розпачливi зойки приречених на загибель людей змiнювалися хвилинами моторошноi тишi. Простi люди в носовiй частинi човна становили разючий контраст iз багатiями та вельможами, якi сидiли на кормi. Молода мати пригортала до себе дитину щоразу, коли хвилi загрожували поглинути вутле суденце; але в ii серцi жеврiла надiя, яку заронили слова незнайомця, вона прикипiла до нього поглядом i перейнялася вiрою, сильною вiрою слабкоi жiнки – вiрою матерi. Покладаючи всi своi надii на Слово Боже, на слово любовi, яке злетiло з уст дивного чоловiка, наiвне створiння довiрливо чекало, коли здiйсниться його обiцянка, i майже перестало боятися небезпеки. Вчепившись у борт човна, солдат очей не зводив iз незвичайного попутника, з незворушних рис його обличчя; пiдсвiдомо вiн намагався брати з нього приклад, i на його грубому, засмаглому обличчi вiдбивалися розум i воля, якi вiн пронiс майже нерозтраченими через усе життя, сповнене послуху i важких машинальних зусиль. Прагнучи наслiдувати спокiй i витримку вищоi iстоти, вiн – мабуть, сам того не усвiдомлюючи – прилучився до таемного джерела духовноi сили. Його захват вилився в безмежне фанатичне поклонiння i вiру в цю людину; так солдати переймаються палкою любов’ю до свого полководця, коли вiн – улюбленець слави, надiлений могутньою силою волi, – знов i знов одержуе блискучi перемоги.

Стара жебрачка бурмотiла:

– Ох, я ж безсоромна грiшниця! Хiба досить страждала я, щоб спокутувати нечестивi втiхи, яким я вiддавалася в юностi? Навiщо ти, нещасна, тiшилася життям, наче валлiйка, проживала церковне майно з ченцями i бiдняцькi статки з жадiбними збирачами податкiв? Ох, завинила я, завинила тяжко! Дозволь же Менi, Господи, вiдмучитися за моi грiхи в цьому земному падолi! Свята Дiво, Мати Божа, змилуйся надi мною!

– Заспокойся, матiнко, Господь Бог не дрiб’язковий лихвар. Хоч я й порiшив на своему вiку без розбору чимало людей, i лихих, i добрих, я не боюся Страшного суду.

– Ох, пане вояк, i пощастило ж отим благородним дамам, адже бiля них епископ, свята людина, i вiн, звичайно, вiдпустить iхнi грiхи, – далi приказувала стара. – От якби й менi почути вiд священика: «Твоi грiхи вiдпустяться тобi», – я б йому повiрила!

Незнайомець обернувся до неi, й вона затремтiла пiд його поглядом – стiльки в ньому було милосердя!

– Переймiться вiрою, – сказав вiн, – i вiднайдете спасiння.

– Хай воздасть вам Бог, добрий пане, – вiдповiла жебрачка. – Якщо ви правду кажете, я ладна босою дiйти до Богоматерi Лоретськоi, щоб помолитися i за вас, i за себе.

Селянин iз сином сидiли мовчки; звикши пiдкорятися стихii бездумно, як тварини, вони змирилися з долею i звiрилися на волю Господню. Отже, з одного кiнця човна – багатство, гординя, наука, розпуста, злочин, одне слово, людське суспiльство в тому виглядi, яким формують його мистецтво, мислення, освiта, вищий свiт та його закони; але саме цi люди – i тiльки вони – кричали з розпачу, мордуючись убивчими сумнiвами i гнiтючим страхом. А над цими жалюгiдними створiннями височiв хазяiн човна, чоловiк за стерном – сильний, непiдвладний ваганням, чоловiк, який звик наказувати, вiрив у свою щасливу зiрку й сам творив свою долю. Вiн кричав: «Святий черпак!» замiсть «Свята Дiво!», вiн кидав виклик бурям i врукопаш воював iз морем. А в протилежному кiнцi човна зiбралися iстоти слабкi. Мати, що колисала дитинча, пригортаючи його до грудей, а воно всмiхалося бурi. Жiнка, колись непутяща, а нинi опанована пекучим каяттям. Солдат, посмугований шрамами, який за свою незламну вiдданiсть, за знiвечене життя i скалiчене тiло одержав лише змочений слiзьми шматок хлiба; i попри все це вiн смiявся з усього й безтурботно йшов дорогами життя, радiючи, коли йому щастило окропити давню славу кухлем пива або похвалитися перед захопленою молоддю колишнiми подвигами; свое майбутне вiн безтурботно довiрив Боговi. І нарештi, двое селян, двое чесних трудiвникiв – саме втiлення тяжкоi працi, без якоi немислиме життя на землi. Цi простодушнi створiння не цiкавилися скарбами думки, завжди готовi поступитися ними заради вiри, яка була напрочуд мiцна, адже вони нiколи не мiркували й не сперечалися про неi; сумлiння в цих незайманих натур було чисте, а почуття – сильнi; каяття, знегоди, любов i праця загартували, очистили, змiцнили, подесятирили iхню волю, а тiльки воля й нагадуе в людинi про те, що мудрецi назвали душею.

Коли, скоряючись чародiйному мистецтву стернового, човен майже доплив до Остенде й до берега лишилося футiв iз пiвсотнi, не бiльше, шквальний порив бурi знову вiднiс його в море, й вiн перекинувся. За мить до того осяйноликий незнайомець сказав зневiреним людям:

– Хто вiруе – врятуеться! Ходiть за мною.

І, переступивши через борт, вiн упевнено пiшов по хвилях. Молода мати з дитиною на руках вiдразу подалася за ним. Солдат пiдхопився на ноги i сказав своею простою говiркою:

– Щоб я пропав! Та я пiду за тобою хоч i до дiдька в зуби!

І ступив у море, навiть не здивувавшися, що воно тверде пiд його ногами.

Стара грiшниця, яка вiрила у всемогутнiсть Бога, теж пiшла по водi за незнайомцем.

Селянин iз сином подумали:

«Якщо вони йдуть по морю, то чом би й нам не пiти?»

І кинулися наздоганяти гурт. Море не розверзлося й пiд ними.

Томас вирiшив наслiдувати iхнiй приклад, але його вiра хиталася, й вiн тричi провалювався пiд воду, але тричi виринав i нарештi теж пiшов по хвилях. Вiдважний керманич схопився за уламок свого човна i прилип до нього, наче молюск. Скнара-багатiй теж перейнявся вiрою i пiдхопився на ноги, але вiн хотiв забрати iз собою золото, й воно потягло його на дно морське.

Коли незнайомець запропонував усiм, хто в човнi, йти за ним, учений почав глузувати з дурисвiта та з йолопiв, якi йому повiрили, i море поглинуло нечестивця. Молоду дiвчину потяг у безодню ii поклонник. Єпископ i стара дама вiдразу пiшли на дно, адже вони не знали нi милосердя, нi iстинноi вiри i були обтяженi багатьма злочинами, а ще дужче – безвiр’ям, прихильнiстю до суетних утiх, святенництвом.

А тим часом кiлька людей, яких укрiпила вiра, твердо ступали сухими ногами по розбурханих водах. Навкруги жахливо завивала буря, але величезнi буруни розступалися перед ними. Чиясь незламна сила приборкувала океан. Крiзь туман натхненi вiрою розгледiли вдалинi слабенький вогник, що блимав на березi у вiкнi рибальськоi хижки. Кожному, хто, долаючи страх, прямував на цей вогник, вчувалося, нiби в гуркотi океанських хвиль вiн чуе крик того, хто йшов поруч: «Тримайся!» А насправдi жоден не промовив i слова – всi душевнi сили було вiддано на боротьбу з небезпекою.

Так вони дiйшли до берега. Коли усi нарештi посiдали бiля вогнища в рибальськiй хатинi, вони стали шукати очима свого осяйноликого супутника, та його серед них уже не було. У цi хвилини вiн сидiв на скелi й дививсь, як ураган викинув до ii пiднiжжя стерничого, що вчепився в дошку з такою силою, на яку здатнi лише моряки у двобоi зi смертю. Тодi чоловiк спустився зi скелi, пiдiбрав напiвмертвого стерничого i сказав, простерши милосердну руку над його головою:

– Нехай цього разу все буде гаразд, але надалi так не чини, а то послужиш для iнших поганим прикладом.

Вiн завдав моряка на плечi й донiс до рибальськоi хижки, постукав у дверi й попросив, щоб нещасливця впустили до скромного притулку. Вiдразу по цьому Спаситель зник.

На тому мiсцi моряки спорудили монастир Милосердя i там, як твердить легенда, ще довго зберiгалися вiдбитки нiг Ісуса Христа, якi залишилися на пiску. В 1793 роцi, коли французи увiйшли до Бельгii, ченцi перенесли кудись-iнде цю дорогоцiнну релiквiю, свiдчення про останне зiшестя Христа на землю.

Саме в тих краях i опинився я незабаром пiсля революцii 1830 року, почуваючи себе стомленим вiд життя i в усьому зневiреним. Та якби ви запитали, в чому причина моеi зневiри, я навряд чи змiг би вiдповiсти – така млявiсть, така порожнеча панували в моiй душi. В головi не лишилося жодноi думки – вони повилiтали звiдти пiд натиском захiдного вiтру. З неба вiяло чорним холодом, темно-бурi хмари дихали зловiсною погрозою. Море здавалося неозорим, i вся насуплена природа нiби казала менi: «Сьогоднi ти помреш чи завтра – яка рiзниця, коли однаково ти помреш?» – i таке iнше в такому ж дусi… Отак я блукав, думаючи про непевне майбутне, про своi ошуканi надii. Весь пiд владою цих похмурих роздумiв, я машинально ввiйшов до монастирськоi церкви, сiрi вежi якоi бовванiли крiзь туман, наче привиди. Без особливого захвату дивився я на лiс колон, на чиiх прикрашених листяними вiзерунками капiтелях лежали легкi красивi аркади, утворюючи прегарний лабiринт. Я став безтурботно прогулюватися в бiчних нефах, що розкривалися передi мною, нiби закрученi у спiраль портики. В сутiнi осiннього дня ледве-ледве можна було розгледiти вгорi кам’янi замки склепiнь i витончене мереживо кутiв, пiд якими сходилися i розходилися арочнi ансамблi. Орган мовчав. Лише звуки моiх крокiв гучно вiдлунювали в занурених у темряву бiчних вiвтарях. Я сiв бiля однiеi з чотирьох колон, якi пiдтримували головне склепiння, поблизу хорiв. Звiдти я мiг бачити весь храмовий ансамбль, на який я дивився цiлком бездумно. Мiй погляд ковзав по неозорому лабiринту високих колон, по величезних, круглих вiкнах-розетках iз густим плетивом шибок над бiчними дверима i над головною брамою, по зовнiшнiх галереях, де мiж мiнiатюрними колонами блищали вiтражi, оправленi в рами у виглядi арок, трилисникiв або квiтiв, фiлiгранно вирiзьблених у каменi. В глибинi хорiв мерехтiв скляний купол, наче оздоблений дорогоцiнним камiнням у чудовiй оправi. Праворуч i лiворуч до цього склепiння – мiсцями бiлого, а мiсцями розфарбованого в барвистi кольори – сходилися два глибокi нефи, оповитi сутiнню, в глибинi якоi бовванiли невиразнi обриси сотнi сiрих колон. Я так пильно вдивлявся в цi чудовi аркади, в арабески, у фестони, у спiралi, в усi цi чудернацькi сарацинськi вiзерунки, якi переплiталися мiж собою, осяянi химерними вiдблисками, що моi чуття втратили гостроту. Я наче опинився на межi мiж фантастикою й реальнiстю, потрапивши в пастку оптичних iлюзiй i майже приголомшений розмаiттям видiв. Якось непомiтно всi цi вирiзьбленi в каменi картини затяглися маревом, i я бачив iх мовби крiзь серпанок iз золотоi куряви, схожоi на ту, яка витае в осяйних смугах, що iх прокреслюють у кiмнатi сонячнi променi. У глибинi цiеi туманноi атмосфери, що нiби розмила всi форми, зубцi вiкон-розеток несподiвано замерехтiли. Кожна стрiлка в склепiннi, кожна вирiзьблена в каменi грань, кожна рисочка заблищали срiблястим блиском. Сонце пiдпалило вiтражi, й вони заяскрiли розмаiттям усiх своiх барв. Колони схитнулися, iхнi капiтелi ледь помiтно заколивалися. Будiвля задвигтiла, мовби вiд легкого землетрусу, фризи заворушилися з грацiйною обережнiстю. Рухи кiлькох грубезних колон здалися менi виваженими й серйозними – це скидалося на танець статечноi вдови, яка на загальне прохання погоджуеться в кiнцi балу виступити в останнiй кадрилi. Декiлька мiнiатюрних струнких колон, увiнчаних трилисниками, почали смiятися й пiдстрибувати. Вивершенi гострим кутом аркади зiйшлися з високими вiкнами, довгими та вузькими, схожими на тендiтних середньовiчних дам, якi носили герб свого дому, вигаптуваний на золототканих уборах. Танець аркад у митрах iз елегантними вiкнами скидався на поединок у рицарському турнiрi. Незабаром у будiвлi храму забринiв кожен камiнь, хоча нiщо не зрушило з мiсця. Озвався орган, i я почув божественну гармонiю, в якiй поедналися голоси ангелiв i незвичайна музика, пiд акомпанемент приглушеного першого басу дзвонiв, бамкання яких сповiстило, що двi колосальнi вежi загойдалися на своiх квадратних пiдмурках. Цей дивний шабаш видався менi чимось цiлком природним – мабуть, я втратив здатнiсть дивуватися з будь-чого, пiсля того як побачив Карла X, скинутого з престолу. Я й сам злегка розхитувався, нiби сидiв на гойдалцi, яка давала менi вiдчуття нервовоi втiхи, але осмислити, що ж то зi мною дiеться, я не мiг. І ось посеред цiеi палкоi вакханалii церковнi хори здалися менi холодними, нiби там було царство зими. Я побачив на них багато жiнок у бiлому, нерухомих i мовчазних. З кадильниць заструменiли приемнi пахощi, якi проникли менi в душу i збадьорили ii. Свiчки яскраво запалахкотiли. Аналой пiшов вистрибом, веселий, наче пiдхмелений спiвець. Я зрозумiв, що собор обертаеться навколо своеi осi, й так швидко, що всi речi, здавалося, лишаються на мiсцi. Величезний Христос, який стояв на престолi, посмiхався менi з лукавою доброзичливiстю, аж я збентежився i перестав дивитись на нього, замилувавшись блакитним маревом, що напливало мiж колонами, надаючи iм невимовноi краси. На фризах заворушилися кiлька прекрасних жiночих постатей. Дiти, якi пiдтримували грубi колони, залопотiли крильми. Я вiдчув, як божественна сила пiдносить мене у височiнь, занурюючи в безмежну радiсть, у приемний i солодкий екстаз. Я, мабуть, вiддав би життя, аби продовжити цю фантасмагорiю, як раптом чийсь рiзкий голос крикнув менi в саме вухо:

– Прокинься й iди за мною!

Кощава жiнка взяла мене за руку, i жахливий холод передався вiд неi всiм моiм нервам. Крiзь поморщену шкiру мертвотно-блiдого, майже зеленого обличчя виднiлися всi кiстки черепа. Ця миршава холодна бабця була в чорнiй сукнi, яка тяглася за нею по пiдлозi, а на шиi в неi щось бiлiло – я не наважився роздивитись ту рiч iзблизька. В ii нерухомих, пiднятих до неба очах я побачив однi бiлки. Вона повела мене через церкву, залишаючи за собою сiрий слiд – з ii сукнi сипався порох. Коли вона йшла, зуби в неi клацали, як у скелета. Позад себе я чув теленькання дзвоника – рiзкi звуки, що вiдбивалися в моему мозку, мов цигикання гармонii.

– Треба страждати, треба страждати, – повторювала моя поводатарка.

Ми вийшли з церкви й далi простували найбагнистiшими у свiтi вулицями. Вона завела мене в якийсь чорний дiм, де притягла до себе й закричала голосом, трiснутим, мов дзенькiт розколотого дзвона:

– Захисти мене, захисти мене!

Ми пiднялися крученими сходами. Коли вона постукала в темнi дверi, iх вiдчинив мовчазний чоловiк, схожий на iнквiзитора. Незабаром ми опинилися в кiмнатi, обвiшанiй старими дiрявими гобеленами, де було повно ганчiр’я, злинялого муслiну, позолоченоi мiдi.

– Ось вiчнi багатства, – сказала вона.

Я затремтiв вiд жаху, виразно побачивши в ту мить при свiтлi довгого смолоскипа та двох свiчок, що ця жiнка, мабуть, тiльки недавно встала з могили. В неi зовсiм не було волосся. Я хотiв кинутися навтiки, але вона простягла свою кощаву руку й обхопила мене наче сталевим обручем, утиканим гостряками. І коли вона зробила цей рух, бiля нас пролунав крик iз кiлькох мiльйонiв горлянок, жахливий зойк торжества мерцiв!

– Я хочу зробити тебе щасливим навiки, – сказала вона. – Ти мiй син.

Ми сiли бiля камiна, в якому лежав давно остиглий попiл. Миршава бабця стиснула менi руку з такою силою, що я не мiг i ворухнутися. Я пильно подивився на неi i з вигляду лахiв, у яких вона гнила, спробував розгадати iсторiю ii життя. Та чи iснувала вона? Це лишалося для мене загадкою. Хоча я добре роздивився, що колись вона була схожа на грецьку статую з непорочним чолом – вродлива i юна, одягнена з вишуканою простотою.

– Ага, – сказав я, – тепер я тебе впiзнав! Нещасна, навiщо ти стала продаватися чоловiкам? Досягши вiку зрiлостi i ставши багатою, ти забула про свою чисту i нiжну юнiсть, про своi високi поривання, про своi невиннi розваги, про свою живодайну вiру, i ти зреклася своеi первiсноi могутностi, своiх духовних переваг задля могутностi плотi. Вiдмовившись вiд свого лляного вбрання, вiд вистеленого мохом ложа, вiд гротiв, осяяних божественним свiтлом, ти заяскрiла дiамантами, захопилася розкошами i любострастям. Зухвала, горда, всього жадаючи i всього домагаючись, усе нищачи на своему шляху, ти перетворилася на модну повiю, яка прагне лише плотських утiх, ти вдавалася до кривавих злочинiв, наче королева, що знавiснiла вiд хотi. Чи пригадуеш, як iнодi ти бувала вкрай тупою? А тодi раптом ставала дивовижно розумною – таким бувае Мистецтво, коли поривае з оргiею. Ти була поетесою, художницею, спiвачкою, любителькою блискучих церемонiй, та чи протегувала ти мистецтву лише з примхи i з бажання спати пiд чудово оздобленою стелею? Тобi годилося бути скромною i цнотливою, а ти зрештою все придавила своiм черевиком, ти скидала з трону князiв, надiлених усiм у цьому земному падолi: владою, грiшми, талантом. Ти ображала чоловiкiв, ти знаходила радiсть у тому, щоб побачити, до чого може дiйти людина у своiй дуростi, ти то наказувала своiм коханцям плазувати перед тобою навколiшках, то велiла iм вiддавати тобi iхнi багатства, скарби i навiть жiнок, коли тi були чогось вартi! Ти без усякоi на те причини винищила мiльйони людей, ти посилала iх, немов пiщанi хмари, iз Заходу на Схiд. Ти спустилася з верховин мислi, щоб усiстися поруч iз можновладцями. Замiсть утiшати чоловiкiв, ти – жiнка! – мучила iх i кривдила! Ти вимагала кровi, знаючи, що матимеш ii скiльки завгодно. А колись же, як ти витала у високостi, ти задовольнялася жменькою борошна, ти iла чорний хлiб i доливала вино водою. У всьому оригiнальна, ти забороняла своiм голодним коханцям iсти – i вони не iли. Чому дiйшла ти до таких химер, щоб вимагати вiд людей неможливого? Чому, нiби куртизанка, зiпсута поклонниками, ти дратувалася через дурницi й не виводила з омани людей, якi тлумачили або виправдовували всi твоi помилки? А якими були останнi спалахи твого любострастя! Пристрасть жiнки, якiй за сорок, жахлива – i ти рикала, мов тигриця у своему останньому поривi, ти хотiла обняти всесвiт, а всесвiт вiд тебе вислизнув. Потiм уже не юнаки припадали до твоiх нiг, а безпораднi дiди, i iхне залицяння зробило тебе вiдразливою. І в той же час деякi люди з орлиним зором остерiгали тебе, й не раз: «Ти ганебно загинеш, бо ти вдалася до ошуканства, ти не виконала обiцянок, якi дала молодою дiвчиною. Замiсть бути янголом iз проясненим чолом i дарувати всiм мир, свiтло та щастя, ти стала Мессалiною, полюбивши кривавi побойовиська на аренi цирку та розгнузданi оргii, зловживши своею владою. Ти вже нiколи не станеш невинною дiвчиною, тобi потрiбен хазяiн. Твiй час близько. Ти вже вiдчуваеш подих смертi. Твоi спадкоемцi вважають тебе багатою, вони тебе вб’ють i не одержать нiчого. Спробуй принаймнi скинути з себе лахи, що давно вийшли з моди, стань такою, якою ти була колись. Але нi, вже пiзно! Ти сама заподiяла собi смерть!» Хiба це не твоя iсторiя? – сказав я iй на закiнчення. – Тепер ти стара, дряхла, беззуба, холодна, всiма забута, i нiхто навiть глянути на тебе не хоче. Ти тепер носиш жалобну сукню i нi в кого бiльше не розбуджуеш жадання. Навiщо ж ти живеш? Де твое багатство? Ти бездумно його розтринькала! Де твоi скарби? Навiщо ти занапастила красу?

На це запитання миршава бабця випростала свiй кiстяк, скинула з себе лахи, виросла, посвiтлiла, всмiхнулася, вийшла зi своеi чорноi шкаралупи. Як ото злiтае з пальмовоi гiлки новонароджений метелик, ця екзотична iстота раптом постала передi мною бiлою i юною, вбраною у лляну сукню. Їi золотавi коси спадали на плечi густими хвилями, очi в неi заблищали, ii огорнула осяйна хмарка, золотий нiмб спалахнув навколо ii голови. Вона пiдняла довгий вогненний меч, показала ним у простiр i промовила:

– Дивись i вiруй!

І я побачив удалинi тисячi храмiв, схожих на той, у якому я щойно був, але прикрашених картинами й фресками; i з кожного линув божественний спiв. Навколо церков метушилися тисячi людей, як мурахи в своему мурашнику. Однi переносили книги, другi переписували манускрипти, третi давали милостинi бiднякам, майже всi щось читали або слухали проповiдникiв. Посеред незлiченних юрмищ здiймалися велетенськi статуi, поставленi людьми. Вiд якогось джерела, не менш яскравого, анiж сонце, струменiло фантастичне свiтло, i в його променях я прочитав на цоколях статуй: НАУКИ. ІСТОРІЯ. ЛІТЕРАТУРА.

Свiтло згасло, i я побачив бiля себе ту саму дiвчину, яка поступово повернулась у свою холодну оболонку, у своi мертвецькi лахи i знову перетворилася на стару бабу. Їi родич принiс трохи попелу, щоб вона пiдсипала його в грiлку для нiг, бо погода була холодна; потiм вiн засвiтив тiй, для якоi колись сяяли тисячi свiчок, тьмавого каганця, щоб уночi вона могла читати молитви.

– Бiльше нiхто не вiрить!.. – сказала вона.

Ось у якому жалюгiдному станi побачив я найпрекраснiшу, найграндiознiшу, найправдивiшу, найплiднiшу в iсторii силу.

– Прокиньтеся, пане, вже замикають дверi, – почув я хрипкий голос.

Обернувшись, я побачив потворне обличчя церковного служника, який роздавав святу воду, вiн торсав мене за плече. Собор уже весь закутався в сутiнь, наче людина – в плащ.

«Вiрити – це жити! – сказав я сам собi. – Нещодавно на моiх очах поховали Монархiю. Треба рятувати ЦЕРКВУ!»



Париж, лютий 1831 р.




Червона корчма


Присвячуеться маркiзовi де Кюстiну






Не пам’ятаю вже, якого то року паризький банкiр, що мав широкi комерцiйнi зв’язки в Нiмеччинi, давав обiд на честь одного iз своiх приятелiв, якого знав давно, але того дня побачився з ним уперше; таких друзiв негоцiанти заводять повсюди, завдяки дiловому листуванню. То був голова досить солiдноi нюрнберзькоi фiрми, добродушний i гладкий нiмець, людина освiчена i з добрим смаком, заядлий любитель люльки; вiн мав приемне, широке, чисто нюрнберзьке обличчя з квадратним, майже геть облисiлим лобом, з кiлькома жмутиками рiденького бiлявого волосся на скронях, являючи собою взiрець синiв цнотливоi Нiмеччини, такоi благородноi i багатоi на статечнi характери, Нiмеччини, яку досi вважають миролюбною, навiть пiсля семи нашесть. Нiмець смiявся простодушно, слухав уважно, пив охоче i, мабуть, любив шампанське не менше, анiж палевий йоганнiсберг. Звали його Германом, як майже всiх нiмцiв, що iх письменники зображують у своiх книжках. Либонь, вiн усе звик робити грунтовно i тепер, зручно всiвшись за банкiровим столом, iв з уславленим на всю Європу нiмецьким апетитом, вiддаючи належну шану знаменитiй кухнi великого Карема. В честь гостя хазяiн дому запросив близьких друзiв – капiталiстiв, комерсантiв, кiлькох гарненьких i приемних дам, чие миле базiкання та невимушенi манери вельми пасували до нiмецькоi простоти гостя. Коли б ви, як я у той вечiр, мали приемнiсть поспостерiгати за цiею веселою компанiею людей, якi поховали пазурi наживи, щоб вiддатися втiхам життя, ви далебi забули б про те, що на свiтi iснують високi лихварськi вiдсотки i трапляються прикрi банкрутства.

Людина не може завжди творити зло. Навiть серед пiратiв, певне, бувають приемнi години, коли на iхньому розбiйницькому кораблi можна почувати себе, як у крiслi-гойдалцi.

– Сподiваюся, гер Герман на прощання розповiсть нам яку-небудь страшну iсторiю в нiмецькому дусi.

Цi слова промовила за десертом одна юна особа, блiда й бiлява, яка, звичайно ж, начиталася Гофманових казок i романiв Вальтера Скотта. Чарiвне створiння було единою дочкою банкiра – хазяiна дому, i свое виховання дiвчина нинi завершувала в театрi Жiмназ, не пропускаючи жодноi п’еси з тих, якi там ставилися. В тi хвилини гостi вже перебували в щасливому станi солодкоi знемоги, який опановуе нас пiсля розкiшноi трапези, коли ми трохи переоцiнили можливостi свого травлення. Кожен сидiв, вiдкинувшись на спинку стiльця, i, делiкатно поклавши руку на край столу, грався позолоченим десертним ножиком. Як i завжди, коли обiд закiнчуеться, хтось iз гостей неодмiнно крутив у пальцях зернятко грушi; iнший скочував кульку з хлiбноi м’якушки; закоханi складали з огризкiв фруктiв безформнi лiтери; скнари пiдраховували кiсточки вiд плодiв i вишиковували iх на тарiлцi – так ото драматург розставляе статистiв у глибинi сцени. Про цi маленькi радощi втiшання щедрою трапезою чомусь не згадав у своiй книжцi Брiя-Саварен – автор, загалом кажучи, надзвичайно сумлiнний. Слуги вийшли. Стiл з десертом скидався на ескадру пiсля бою – усе розкидане, напiвз’iдене, понiвечене. Тарiлки безладно пересували туди- сюди, хоча господиня дому докладала неабияких зусиль, щоб розставити iх як треба. Кiлька гостей роздивлялися краевиди Швейцарii, розвiшанi на двох протилежних стiнах iдальнi. Нiхто не нудьгував. Нам ще не доводилося зустрiчати людину в сумному гуморi, коли вона перетравлюе вишуканий обiд. У такi хвилини ми любимо посидiти в спокоi, що являе собою нiби золоту середину мiж замрiянiстю мислителя i ситим задоволенням жуйноi тварини, – цей стан було б доречно назвати меланхолiею натоптаного шлунка. Отож не дивно, що всi гостi дружно подивилися на добродушного нiмця, радiючи, що зараз почують яку-небудь баладу, хай навiть геть нецiкаву. Посеред такоi блаженноi тишi голос оповiдача мае властивiсть мовби зачаровувати нашi притупленi почуття i сприяти втiшанню, так би мовити, негативним щастям. Я люблю все мальовниче i тут мимоволi замилувався цими обличчями, розквiтлими вiд усмiшок, освiтленими сяйвом свiчок, розчервонiлими вiд смачноi iжi; iхнi розмаiтi вирази на тлi канделябрiв, порцелянових кошичкiв, фруктiв та кришталю створювали вельми цiкаву й химерну картину.

Несподiвано мою уяву вразила зовнiшнiсть гостя, який сидiв навпроти мене. Це був чоловiк середнього зросту, досить угодований, поважний, з манерами бiржового маклера i – як менi здалося – веселий на вдачу i небагатий на розум. Досi мiй погляд жодного разу на ньому не зупинився, але в цю мить його обличчя – мабуть, завдяки грi штучного свiтла – раптово змiнилося, прибрало землистого вiдтiнку, вкрилося лiловими плямами. Достоту обличчя тяжкохворого, що ось-ось стане трупом. Вiн застиг нерухомо, наче постать, зображена на дiорамi, тупо дивлячись на скляний корок, що виблискував кришталевими гранями; та, либонь, вiн нiчого перед собою не бачив i забув про все, споглядаючи якесь видiння зi свого минулого або теперiшнього. Я довго розглядав це химерне обличчя, i мене обсiдали всiлякi здогади: «Чи йому нездужаеться? А може, надто багато випив? Чи розорився на бiржi? Чи мiркуе, як обшахрувати кредиторiв?»

– Гляньте! – звернувся я до своеi сусiдки, показавши iй на незнайомця. – Яка пика! На нiй мовби налiплене оголошення про банкрутство.

– О, в такому разi вiн був би веселiший, – вiдповiла вона i, грацiйно похитавши голiвкою, додала: – Якби такий розорився, про це, мабуть, знали б у всьому свiтi! Лише в земельнi володiння у нього вкладено мiльйон! Вiн колишнiй постачальник iмператорських армiй, досить оригiнальний тип. Одружився вiн удруге з розрахунку, але, уявiть собi, дружина в шлюбi з ним дуже щаслива. У нього гарненька дочка, яку вiн довго не хотiв визнавати за свою. Та коли сталося нещастя з його сином – хлопець загинув на дуелi, – вiн змирився i взяв ii до себе, бо вже не може мати дiтей. Ось так убога дiвчина несподiвано стала однiею з найбагатших наречених у Парижi. Але пiсля смертi единого сина цього славного чоловiка мучить глибока туга, й iнодi йому не вдаеться приховати ii.

В цю мить колишнiй постачальник пiдвiв на мене очi, i я здригнувся – така похмура задума була в його поглядi. Здавалося, вiн виразив у ньому все свое життя. Та раптом обличчя його прояснiло; вiн узяв скляний корок, машинально закрив ним карафу з водою, що стояла бiля його тарiлки, i з усмiшкою обернувся до пана Германа. Безперечно, цей чоловiк просто втiшався радощами пообiдньоi ситостi й не мав у головi жодноi думки, жодних турбот. Отож менi навiть стало соромно, що свiй дар розгадування характерiв я застосував до такого примiтивного створiння, як тупий фiнансист. А тим часом, поки я провадив своi марнi френологiчнi спостереження, добродушний нiмець заклав у нiс понюшку тютюну i почав свою розповiдь. Менi було б важко переказати цю iсторiю в тих самих виразах, що й оповiдач, з усiма його паузами та багатослiвними вiдступами вiд головноi теми. Тому я записав ii своiми словами, пропустивши все те, що видалося менi пустим розбалакуванням нюрнбержця, i залишивши все, з мого погляду, цiкаве та поетичне: при цьому я виявив ту наiвну безпосереднiсть, яка властива бiльшостi письменникiв, котрi частенько забувають написати пiд заголовком своеi книжки: «Перекладено з нiмецькоi».




Задум i дiя


Десь наприкiнцi вандем’ера VII року республiканськоi ери, а за звичайним календарем – 20 жовтня 1799 року, двое юнакiв, якi вранцi виiхали з Бонна, перед самим заходом сонця дiсталися до Андернаха, мiстечка, що притулилося на лiвому березi Рейну, за кiлька лье вiд Кобленца. В тi днi французьке вiйсько пiд командуванням генерала Ожеро маневрувало на очах у австрiйцiв, що закрiпилися на правому березi рiчки. Штаб республiканськоi дивiзii, яка входила до корпусу Ожеро, розташувався в Кобленцi, а одна з ii пiвбригад отаборилася в Андернаху. Двое подорожнiх були французи. Глянувши на iхнi синi мундири з бiлою лямiвкою та червоними оксамитовими вилогами, на iхнi шаблi, а головне – на капелюхи, обтягнутi зеленою клейонкою i прикрашенi триколiрним плюмажем, навiть нiмецькi селяни впiзнали б у них вiйськових хiрургiв, людей вчених i гiдних поваги, яких любили не тiльки в армii, а й у краiнах, де стояли нашi вiйська. В тi часи, згiдно з недавнiм законом про набiр в армiю, який проводив генерал Журден, багатьох юнакiв iз пристойних сiмейств вiдiрвали вiд медичного стажування, i, природно, вони й на полях битв прагнули робити свое дiло, а не нести стройову службу, бо це не вiдповiдало нi iхнiй освiтi, нi мирному призначенню iхнього фаху. Цi молодi служителi науки, люди незлобливi й працьовитi, творили добру справу в епоху, коли повсюди панувало зло, i вони ж таки з великим спiвчуттям ставилися до вченоi братii тих краiн, якi пiдкоряла своему впливу жорстока цивiлiзацiя Французькоi республiки. Обидва мандрiвники мали при собi подорожню та наказ про призначення iх на посаду молодших лiкарiв, за пiдписами Коста й Бернадота, i прямували у пiвбригаду, до якоi були зарахованi. Юнаки були родом з Бове й належали до буржуазних родин, не дуже багатих, але таких, де провiнцiйна доброзвичайнiсть та поряднiсть передаеться вiд поколiння до поколiння як частина батькiвськоi спадщини. З’явившись на театрi военних дiй ранiше, нiж iм належало вступити на посаду, вони з цiкавостi, притаманноi молодим людям, здiйснили поiздку на дилiжансi до Страсбурга. Хоча обачливi матерi дозволили синам узяти на дорогу зовсiм небагато грошей, вони вважали себе багатими, маючи кожен по кiлька луiдорiв – справжнiй скарб у часи, коли асигнацii були вкрай знецiненi, а золото коштувало значно дорожче, нiж срiбло. Обидва молодшi лiкарi мали не бiльше як по двадцять рокiв i з молодечим ентузiазмом сприймали поетичну сторону свого нового становища. Дорогою вiд Страсбурга до Бонна вони побували в палацi курфюрста i помилувалися берегами Рейну як митцi, фiлософи й натури, схильнi до спостережень. Люди, якi обрали собi долю вченого, мають у такому вiцi безлiч захоплень. Навiть у любовних пригодах та в мандрах лiкар-початкiвець повинен накопичувати спостереження, що в майбутньому допоможуть йому домогтися багатства, а то й слави. Отже, обидва молодики вiддали данину глибокому захвату, який опановуе людей освiчених, коли вони бачать рейнську долину та швабськi краевиди; природа тут яскрава, багата, на крутих пагорбах розкидано чимало середньовiчних замкiв, усе навкруг буяе зеленню, але скрiзь можна помiтити слiди вогню та меча. Людовiк XIV i Тюренн свого часу спалили дощенту цей незрiвнянний край. То там, то сям бовванiють руiни, якi свiдчать про гордiсть, а може, про передбачливiсть версальського монарха, що звелiв зрiвняти з землею прекраснi замки, якi колись прикрашали цей куточок Нiмеччини. Милуючись чудесним краем з його лiсами, з мальовничими пам’ятками Середньовiччя, оберненими в руiни, ви неодмiнно перейметеся мрiйливим i мiстичним нiмецьким духом. Проте поiздка двох молодих приятелiв у Бонн мала на метi не тiльки розваги, а й науку. Саме в палацi курфюрста було обладнано головний госпiталь франко-голландськоi армii та дивiзii Ожеро. Новоспеченi молодшi лiкарi приiхали туди, щоб навiдати товаришiв, вiддати начальству рекомендацiйнi листи й освоiтися з першими враженнями вiд свого ремесла. Але водночас там, як i в iнших мiсцях Нiмеччини, вони позбулися деяких упереджень щодо винятковоi краси вiтчизняних пам’яток старовини та вiтчизняних краевидiв. Мармуровi колони, якi прикрашали курфюрстiв палац, вразили iхню уяву, а подорожуючи далi, вони знову й знову милувалися грандiозною величчю нiмецьких будiвель, на кожному кроцi наштовхуючись на справжнi скарби стародавнього або сучасного зодчества. Час вiд часу та або та дорога, по яких мандрували двое друзiв, прямуючи до Андернаха, приводила iх на вершину гранiтного стрiмчака, що височiв над iншими скелями. Звiдти крiзь лiсову прогалину або гiрську ущелину iм вiдкривався Рейн, облямований пiсковиковими урвищами або зубчастими смугами буйних зелених хащiв. Вiд долин, стежок, дерев струменiли осiннi пахощi, якi навiюють задуму; вершини лiсiв починали золотiти, а де-не-де вже проступали теплi й темнi тони – ознака старостi. Листя опадало, але небо ще було ясно-блакитне, зовсiм сухi дороги жовтими лiнiями змережували краевид, освiтлюваний скiсними променями призахiдного сонця. До Андернаха друзям залишилося проiхати близько половини лье, не бiльше. Стояла тиша, така глибока, нiби й не було вiйни, яка пустошила цей чудовий край. Юнаки звернули на стежку, яку кози протоптали через високi кряжi iз синюватого гранiту, мiж якими шумуе Рейн. Незабаром вони уже спускалися по крутосхилу ущелини, на днi якоi розташувалося невелике мiстечко, кокетливо притулившись до рiчки в тому мiсцi, де вона утворюе зручну для суден гавань.

«А чудова краiна, ця Нiмеччина!» – вигукнув один з двох подорожнiх на iм’я Проспер Маньян, побачивши розфарбованi в яскравi кольори будиночки Андернаха, зiбранi в купку, наче яйця в кошику, й роздiленi деревами, садами, квiтами.

Якийсь час Проспер замилувано дивився на гостроверхi дахи, з-пiд яких стримiли балки, на дерев’янi сходи, на мирнi оселi, що утворювали нiби галереi, на човни, якi тихо погойдувалися бiля пристанi на хвилях…

В ту мить, коли гер Герман вимовив iм’я Проспера Маньяна, колишнiй постачальник схопив карафу, налив у склянку води i вихилив ii одним духом. Цей порух привабив мою увагу, й менi здалося, я помiтив, що руки в багатiя злегка тремтiли, а на лобi в нього заблищали краплi поту.

Як звати колишнього постачальника? – спитав я у своеi люб’язноi сусiдки.

– Тайфер, – вiдповiла вона.

– Вам нездужаеться? – вигукнув я, побачивши, як зблiд цей дивний чоловiк.

– Нi, нi, – вiдповiв вiн, подякувавши менi за увагу чемною усмiшкою. – Я слухаю, – сказав вiн, кивнувши головою гостям, бо всi обернулися до нього.

– Як звали другого молодика, я забув, – вiв далi гер Герман. – Але пам’ятаю, Проспер Маньян розповiдав менi, що його товариш був темноволосий, худий i веселий. З вашого дозволу я назву його… ну, скажiмо, Вiльгельмом, щоб надати моiй розповiдi бiльшоi ясностi.

Охрестивши француза нiмецьким iм’ям без усякоi поваги до романтизму та його вимог дотримуватися мiсцевого колориту, товстун нiмець став розповiдати далi:

– Коли молодики нарештi в’iхали в Андернах, було вже зовсiм поночi. Розмiркувавши, що iм доведеться згаяти багато часу на пошуки начальства, на пояснення, хто вони такi, й на отримання бiлета на постiй у мiстi, переповненому солдатами, друзi вирiшили останню нiч, якою вони ще могли вiльно розпорядитися, перебути в корчмi, що стояла за сто крокiв вiд Андернаха, – побачили вони ii ще з вершини кряжу й замилувалися багатими тонами ii забарвлення, якi здавалися ще гарнiшими в полум’i вечiрньоi заграви. Вся пофарбована у червоний колiр, вона вирiзнялася посеред краевиду великою багряною плямою, що рiзко контрастувала i з барвистим розмаiттям мiських будиночкiв, i з зеленим листям дерев та кущiв, i з сiруватою смугою покритоi брижами рiчки. Своею назвою корчма завдячувала кольору своiх стiн, який фантазiя ii засновника обрала ще в незапам’ятнi часи. З цiлком поясненних забобонних i комерцiйних мiркувань наступнi власники цього закладу, добре вiдомого рейнським водникам, старанно зберiгали його зовнiшнiй вигляд.

Почувши цокiт кiнських копит, хазяiн «Червоноi корчми» вийшов на порiг.

«Богом присягаюся, панове, – вигукнув вiн, – якби ви пiд’iхали ще на кiлька хвилин пiзнiше, вам довелося б заночувати просто неба, як i бiльшостi ваших спiввiтчизникiв, що розбили бiвуаки по той бiк Андернаха. У мене жодного вiльного мiсця! Якщо ви неодмiнно хочете поспати в лiжку, я можу надати вам лише свою власну кiмнату. А вашим коням я звелю постелити соломи в кутку подвiр’я. Сьогоднi навiть у моiх стайнях покотом сплять християнськi душi. А ви з Францii приiхали, панове?» – запитав вiн пiсля короткоi мовчанки.

«З Бонна! – вигукнув Проспер. – І вiд самого ранку в нас i рiски в ротi не було».

«О, щодо iства, то не турбуйтеся! – сказав корчмар, закивавши головою. – Побенкетувати в „Червону корчму“ приiздять з усiеi округи – навiть тi, хто живе звiдси за десять лье. Почастую вас стравою, гiдною королiв, – подам свiжу рейнську рибу. Нарiкати не будете, бiгме, не будете».

Доручивши стомлених коней турботам корчмаря, який так i не змiг докликатися слуг, нашi лiкарi увiйшли в загальну залу корчми. Густi хмари бiлястого диму, що огорнули безлiч курцiв, спочатку не дозволили iм роздивитися, в яке товариство вони потрапили; та коли молодики всiлися за стiл з фiлософською терплячiстю подорожнiх, якi з досвiду знають, що галасливi вимоги не дають бажаних наслiдкiв, вони поступово розгледiли крiзь димову завiсу неодмiннi прикмети нiмецького заiзду: пiч, настiнний годинник, столи, кухлi з пивом, люльки з довгими цибухами, людей з рiзними обличчями – евреiв, нiмцiв; грубi лиця судновикiв. Мов у туманi поблискували еполети французьких офiцерiв, дзеленькали об плиткову пiдлогу остроги й шаблi. Однi грали в карти, iншi сперечалися, мовчали, iли, пили, ходили по кiмнатi. Низенька гладуха з усiма прикметами, властивими для нiмецьких корчмарок – чорним оксамитовим чепчиком на головi, голубим корсажем iз срiбною вишивкою, клубком вовни, в’язкою ключiв, срiбною брошкою на грудях, укладеними навкруг голови косами (а ii костюм, зрештою, з такою точнiстю зображено на сотнях гравюр, що немае сенсу описувати його) – вельми спритно то заспокоювала нетерплячку двох приятелiв, то розпалювала ii. Помалу-малу балачки стихали, постояльцi розiйшлися по кiмнатах, хмара диму розсiялась. Коли на стiл поставили тарiлки для лiкарiв i подали знаменитого рейнського коропа, пробило вже одинадцяту, й зала була порожня. В нiчнiй тишi виразно чулося i форкання коней, i хрускiт сiна в них на зубах, i плюскiт рейнськоi води, i безлiч найрозмаiтiших звукiв, якi лунають у напхом напханому заiздi, коли постояльцi вкладаються спати: розчинялися й зачинялися дверi та вiкна, чувся невиразний гомiн голосiв, iз спалень долинали якiсь оклики. В цi хвилини тишi й сум’яття вiд рiчки долинув плюскiт весел та хрипкi крики човнярiв, що пiдводили судно до пристанi. Обидва французи i корчмар, який нахваляв iм Андернах, свою вечерю, свiй рейнвейн, республiканську армiю та свою жiнку, з цiкавiстю нашорошили вуха. Хазяiн корчми, мабуть, добре розумiвся на тому, що означали цi гортаннi викрики, – вiн швидко вийшов i незабаром повернувся з низеньким товстуном, за яким двое човнярiв внесли важку валiзу та кiлька тюкiв. Коли все це склали на пiдлозi, товстун сам пiдсунув валiзу впритул до себе – мабуть, не бажаючи й на мить розлучатися з нею – i без церемонiй усiвся за стiл навпроти двох лiкарiв.

«Ідiть переночуйте в човнi, – сказав вiн своiм людям, – бо, як бачите, заiзд ущерть набитий народом. Гадаю, у човнi ви краще влаштуетеся».

«Добродiю, – сказав корчмар, – ось усе, що в мене е на сьогоднi з iства».

І вiн показав на страви, поданi для французiв.

«Бiльше в домi не лишилося нi крихти хлiба, нi навiть обгризеноi кiстки».

«А квашеноi капусти нема?»

«Вискребли й дно у дiжцi! І як я мав уже честь повiдомити, я не можу надати вам iншого лiжка, крiм стiльця, на якому ви сидите, i iншоi кiмнати, крiм загальноi зали».

На цi слова низенький чоловiчок окинув корчмаря, залу та двох французiв поглядом, у якому вiдбилися обачнiсть i страх…

– Тут я хочу зауважити, – сказав гер Герман, уриваючи свою розповiдь, – що нам так i не пощастило взнати нi справжнього прiзвища, нi iсторii цього незнайомця. Його папери, в яких вiн значився пiд прiзвищем Вальгенфер, повiдомляли, що вiн прибув з Аахена, де володiв досить великою фабрикою бiля Нейвiда – на нiй виготовляли шпильки. Як усi тамтешнi фабриканти, вiн носив сюртук iз грубого сукна, короткi панталони, темно-зелений оксамитовий жилет, чоботи й широкий шкiряний пас. Обличчя в нього було кругле, манери вiдвертi й щирi. Але того вечора йому не вдавалося приховати, що його гнiтять якiсь таемнi побоювання, а може, гнiтючi турботи. Корчмар потiм казав, що цей нiмець-фабрикант, мабуть, утiкав iз своеi краiни. Згодом я довiдався, що його фабрика згорiла внаслiдок нещасливого випадку, якi так часто трапляються за часiв вiйни. Незважаючи на стурбований вираз, обличчя фабриканта свiдчило, що вiн людина дуже добродушна. Його риси були приемнi, а чорна краватка так виразно пiдкреслювала молочну бiлiсть товстоi шиi, що Вiльгельм, усмiхаючись, звернув на це увагу товариша…

Тут Тайфер знову випив склянку води.

– Проспер люб’язно запропонував пiзньому гостевi роздiлити з ними вечерю, i Вальгенфер не став вiдмагатися як людина, що вiдчувае себе спроможною вiдплатити за таку щиросердiсть. Вiн поклав свою валiзу на пiдлогу, поставив на неi ноги, потiм скинув капелюха i зручнiше вмостився за столом, стягши рукавицi та вiдчепивши два пiстолети, якi висiли в нього за поясом. Корчмар вiдразу принiс для нього прибор, i трое постояльцiв заходилися мовчки вгамовувати голод. У кiмнатi було так жарко, стiльки дзижчало в нiй мух, що Проспер попросив корчмаря вiдчинити вiкно, яке виходило на пристань, щоб трохи вивiтрилася задуха. Вiкно було укрiплене залiзним брусом, загнаним у гнiзда, зробленi в кутках вiконноi нiшi. Для бiльшоi певностi вiконницi теж крiпилися двома прогоничами, якi зсередини загвинчувалися гайками. Випадково глянувши на вiкно, Проспер побачив, яким складним способом хазяiн вiдчиняе його…

– Та оскiльки я заговорив про мiсце дii, – сказав нам гер Герман, – я повинен описати розташування кiмнат у корчмi; цi подробицi допоможуть вам краще зрозумiти мою iсторiю. Зала, де сидiли три дiйовi особи, про яких я розповiдаю, мала двое дверей. Однi дверi виходили на андернахську дорогу, що тяглася понад берегом Рейну. Там, перед корчмою, було обладнано невеличку пристань, куди й причалив човен, якого фабрикант найняв для своеi подорожi. Другi дверi виходили на подвiр’я заiзду. Оточене високими мурами, воно було в ту нiч забите худобою та кiньми, бо навiть у стайнях покотом спали люди. Ворота були так старанно забарикадованi, що для швидкостi корчмар провiв у залу фабриканта i човнярiв крiзь дверi, якi виходили на дорогу. Вiдчинивши на прохання Проспера Маньяна вiкно, вiн заходився замикати цi дверi, взяв iх на кiлька засувiв, позагвинчував гайками прогоничi. Хазяйська кiмната, де мали ночувати лiкарi, була сумiжна iз залою й вiдокремлювалася тонкою перегородкою вiд кухнi, де, мабуть, збиралися перебути нiч корчмарка та ii чоловiк. Служниця щойно вийшла пошукати собi притулку в яслах, або в коморi, або десь-iнде. Неважко здогадатися, що зала, хазяйська кiмната та кухня були трохи осторонь вiд iнших примiщень корчми. На подвiр’i держали двох великих собак, iхнiй гавкiт давав знати, що корчму охороняють сторожi лютi й пильнi.

«Яка тиша, яка чудова нiч!» – дивлячись на небо, сказав Вiльгельм, коли корчмар перестав брязкати засувами i чувся лише тихий плюскiт рiчковоi хвилi.

«Панове, – сказав фабрикант, звертаючись до молодих французiв, – дозвольте менi поставити кiлька пляшок вина, щоб зросити вашого коропа. Трохи випивши, ми скинемо з себе втому пiсля важкого дня. З виразу ваших облич та й з одягу видно, що сьогоднi вам, як i менi, довелося подолати чималу дорогу».

Двое приятелiв вiдмовлятися не стали, i корчмар вийшов на кухню, щоб спуститися в льох, мабуть, влаштований пiд цiею частиною дому. Коли вiн принiс i поставив на стiл п’ять солiдних бутлiв, його дружина вже подала всi страви; вона окинула стiл, а потiм i залу хазяйським поглядом i, переконавшися, що задовольнила всi бажання постояльцiв, повернулася на кухню. Четверо товаришiв по чарцi – хазяiна корчми теж запросили до гурту – не чули, як вона вкладалася спати; але згодом i приятелi, i передусiм сам корчмар не раз посмiхалися, коли в паузах, що западали мiж iхнiми балачками, до них долинало могутне хропiння, ще пiдсилене дуплистими дошками нар, де примостилася хазяйка. Близько пiвночi спiврозмовники ще сидiли за столом, на якому залишилися тiльки бiсквiти, сир, сухi фрукти та добре вино; на той час язики у них геть розв’язалися, а надто в обох молодих французiв. Вони заговорили про свою батькiвщину, про своi заняття, про вiйну. Одне слово, розмова пожвавилася. Проспер Маньян розчулив утiкача фабриканта до слiз, коли з притаманною пiкардiйцям вiдвертiстю та наiвнiстю доброi i лагiдноi натури вголос подумав про те, що робить його мати в цей час, коли ii син перебувае так далеко вiд неi, на берегах Рейну.

«Менi здаеться, я виразно бачу ii, – сказав вiн. – Лягае спати i перед сном проказуе вечiрню молитву. І про мене в нiй не забула. Думае: „Де ж вiн зараз, мiй бiдолашний Проспер?“ А якщо вона виграла кiлька су, граючи в карти з сусiдкою – може, з твоею матiр’ю, – додав вiн, штовхнувши Вiльгельма лiктем, – то напевне вкинула iх у великого череп’яного горщика, куди вона складае грошi, сподiваючись зiбрати суму, необхiдну для купiвлi тридцяти арпанiв землi, що вклинилися в ii невеличкий маеток Лешвiль. Цi арпани коштують тисяч шiстдесят франкiв, не менше. Зате якi там луки! О, якби коли-небудь нам пощастило придбати iх, я все життя прожив би в Лешвiлi, зрiкшися шанолюбних амбiцiй. Скiльки разiв мiй батько мрiяв уголос про тi тридцять арпанiв, про струмок, що протiкае там через луки! Але помер, так i не змiгши купити iх. Я часто грався там у дитинствi».

«Пане Вальгенфер, а у вас немае свого „hoc erat in votis“?[13 - Цього я прагнув (лат.). Слова Горацiя, якi наводять, коли йдеться про чиесь заповiтне бажання.]» – спитав Вiльгельм.

«Є, добродiю, звiсно ж, е! Мое заповiтне бажання вже майже здiйснилося, а тепер…»

І товстун замовк, не докiнчивши фрази.

«А от я, – озвався корчмар, чие обличчя злегка розчервонiлось, – я рокiв десять усе збирався купити одну дiляночку i торiк нарештi купив».

Так вони розмовляли, як то бувае, коли вино розв’яже людям язики, i вже почували один до одного ту скороминущу приязнь, на яку ми нiколи не скупуемо в мандрах, i коли настав час iти спати, Вiльгельм навiть запропонував фабрикантовi свое лiжко.

«Ви з чистим сумлiнням можете прийняти цю дружню послугу, – сказав вiн. – Ми ляжемо вдвох iз Проспером. Для нас це буде не вперше i, звичайно, не востанне. Ви серед нас найстарший, ми повиннi шанувати старiсть».

«А знаете, – сказав корчмар, – на лiжку в моеi жiнки кiлька матрацiв, один я знiму, й ви постелите його на пiдлозi».

Потiм з розумноi остороги вiн пiшов зачинити вiкно й довго брязкав прогоничами.

«Гаразд, я згодний, – сказав фабрикант. – Щиро вам признаюся, я навiть радий, – додав вiн, стишивши голос i дивлячись на двох приятелiв. – Моi човнярi видалися менi людьми пiдозрiлими. Я аж нiяк не розчарований, що цю нiч менi доведеться перебути в товариствi двох хоробрих i славних молодикiв, двох французьких вiйськових! Ось тут у моiй валiзi сто тисяч франкiв – золотом та дiамантами».

Молодi французи зустрiли це необачне признання з такою лагiдною стриманiстю, що добряк нiмець остаточно заспокоiвся. Корчмар допомiг подорожнiм розiбрати одну з двох постелей. Нарештi, коли все улаштувалось якнайкраще, вiн побажав своiм гостям на добранiч i пiшов спати. Фабрикант i лiкарi пожартували з того, на яких своерiдних подушках iм доведеться спати. Проспер пiдклав собi в узголiв’я, пiд матрац, двi скриньки з хiрургiчними iнструментами – свою власну i свого друга, – що утворили нiби диванний валик, а Вальгенфер з надмiрноi обачностi пiдмостив собi на мiсце подушки валiзу.

«Ми обидва спатимемо на своему багатствi; ви – на золотi, а я – на хiрургiчних ножах. Цiкаво, чи моi скальпелi принесуть менi стiльки золота, скiльки нажили ви?»

«Будемо сподiватися, – вiдповiв фабрикант. – Чесною працею всього досягнеш. Наберiться лише терпiння».

Незабаром Вальгенфер та Вiльгельм уже спали. Але Проспер Маньян нiяк не мiг склепити очей: чи то занадто тверде ложе було причиною його безсоння, чи то надмiрна втома, чи фатальний поворот, який вiдбувався в його душi. В нiй мовби мимоволi стали виникати поганi думки. Знову й знову вони зверталися до одного: до ста тисяч, що правили за подушку фабрикантовi. Для Проспера сто тисяч франкiв були величезним багатством – i ось воно само просилося в руки. Спочатку вiн став вигадувати тисячi способiв, як би вiн застосував цi сто тисяч, будуючи всiлякi химери, – так усi ми з приемнiстю мрiемо в нiчнiй тишi, коли сон уже затуманюе нам свiдомiсть, породжуючи в нiй неяснi образи, а то й надiляючи думки чародiйною силою. У мрiях Проспер здiйснив заповiтне материне бажання – купив тридцять арпанiв лугу, взяв собi за дружину одну панну з Бове, домагатися чиеi руки йому досi не дозволяла рiзниця в статках. На цi сто тисяч вiн улаштував собi блаженне життя, вiн бачив себе щасливим батьком родини, багатiем, його шанували в усiй окрузi, його навiть обирали мером Бове. Голова в палкого пiкардiйця пiшла обертом, i вiн став мiркувати, як обернути мрii на дiйснiсть. З палким натхненням вiн почав обдумувати злочин – поки що в теорii. В уявi вiн уже бачив фабриканта мертвим – i блиск його золота та дiамантiв слiпив йому очi. Серце в нього калатало. Самi думки Проспера були вже, безперечно, злочином. Йому ввижалася гора золота, i вiн чманiв вiд цього сяйва, мiркуючи, як справжнiй убивця. Вiн запитував себе, навiщо цьому бiдолашному нiмцевi жити на свiтi, й уявляв, що його нiколи й не iснувало. Коротко кажучи, вiн у всiх подробицях обмiркував i те, як вiн здiйснить убивство, i те, як йому потiм уникнути кари. На протилежному березi Рейну стояли австрiйцi; пiд самим вiкном – пристань, а там човен з веслярами; вiн перерiже нiмцевi горло, скине тiло в Рейн, схопить валiзу, вибереться крiзь вiкно, дасть човнярам золота i втече до Австрii. Вiн дiйшов до того, що став мiркувати, чи досить вправно навчився володiти хiрургiчними iнструментами i чи зумiе перетяти жертвi горло так, щоб вона не встигла навiть зойкнути…

Пан Тайфер утер чоло i випив ще води.

– Обережно й зовсiм нечутно Проспер пiдвiвся. Переконавшися, що нiкого не розбудив, вiн одягся i вийшов до зали. Потiм з тiею фатальною кмiтливiстю, яка, бувае, раптом пробуджуеться в людинi, з осторогою i водночас рiшучiстю, якi нiколи не пiдводять нi втiкачiв iз тюрми, нi злочинцiв, коли вони здiйснюють задумане, вiн вiдкрутив гайки, без найменшого шереху витяг iз гнiзд залiзнi прогоничi, приставив iх до стiни i вiдчинив вiконницi, сильно натискаючи на завiси, щоб вони не заскрипiли. До кiмнати полилося блiде мiсячне сяйво, i Проспер невиразно розрiзнив предмети в тiй кiмнатi, де спали Вiльгельм i Вальгенфер. І в цю мить, як розповiдав менi сам Проспер, вiн завмер на хвилину. Серце його гупало так сильно, такими рвучкими i лункими поштовхами, що його охопив жах. Вiн раптом злякався, що не зможе дiяти холоднокровно. Руки в нього тремтiли, а ноги йому пекло, нiби вiн стояв на розжареному вугiллi. Але вiн так успiшно виконав першу половину свого задуму, що побачив у цьому добрий знак для себе, особливу прихильнiсть долi. Вiн вiдчинив вiкно, повернувся в кiмнату, де вони спали, вiдкрив скриньку й вибрав там хiрургiчний iнструмент, яким було б найзручнiше довести свiй злочинний задум до кiнця.

«Пiдходячи до лiжка, я машинально попросив допомоги в Бога», – розповiдав вiн менi. В ту мить, коли Проспер, зiбравши усi сили, вже пiдняв руку, в ньому раптом озвався якийсь голос, а перед очима мовби спалахнуло свiтло. Вiн кинув скальпель на свою постiль, вибiг до зали i став бiля вiкна. Там його опанувала глибока вiдраза до себе; та вiдчувши, що голос добра в ньому ще звучить слабко, боячись знову пiддатися лихiй спокусi, вiн вилiз крiзь вiкно на дорогу i довго ходив по березi Рейну, нiби сторож, який охороняе корчму. Не раз швидкими кроками доходив вiн до самого Андернаха, не раз наближався до гiрського схилу, по якому вони з приятелем учора сюди спустилися. Нiчна тиша була така глибока, i вiн так покладався на сторожових собак, що iнодi втрачав з виду вiкно, яке залишив вiдчиненим. Йому хотiлося виснажити себе й у такий спосiб прикликати сон. І ось, ходячи отак пiд ясним небом, милуючись прекрасними зорями, зачарований чистим нiчним повiтрям i меланхолiйним плюскотом рiчковоi хвилi, вiн поринув нiби в замрiянiсть, що привела його до глибоко доброчесних думок. Розум кiнець кiнцем остаточно розвiяв миттеве запаморочення. Настанови його вихователiв, правила вiри, а надто, – розповiдав вiн менi, – спогади про скромне життя, яким вiн жив пiд батькiвським дахом, узяли гору над лихими думками. Коли Проспер отямився пiсля тривалоi задуми, в яку вiн запав, сидячи на березi Рейну i спершись лiктем на великий камiнь, вiн мiг би, за його власними словами, не лише спати, а й просто сидiти бiля цiлого мiльярда золотих монет. І в ту мить, коли його чеснiсть вийшла гордою i сильною з цiеi боротьби, вiн в екстазi опустився навколiшки й палко подякував Боговi, почуваючи себе щасливим, з легкiстю в душi, як у день свого першого причастя, коли йому здавалося, що вiн став рiвний ангелам, бо за весь день не згрiшив анi словом, анi вчинком, анi помислом. Вiн повернувся до корчми, зачинив вiкно, уже не боячись забрязкотiти, i вiдразу впав на лiжко. Душевна й фiзична втома вiддала його беззахисним пiд владу сну, i, тiльки-но опустивши голову на матрац, вiн поринув у сповнену фантастичних видiнь першу дрiмоту, яка завжди приходить перед глибоким сном. У такi хвилини нашi чуття притуплюються, життя в нашому тiлi поступово завмирае, думки розпливаються, i останнiй трепет наших вiдчуттiв уже видаеться сонною маячнею. «Яке важке повiтря, – ще подумав Проспер. – Так нiби я вдихаю вологу пару». В нього промайнула невиразна думка, що це враження пояснюеться рiзницею мiж задухою, яка панувала в кiмнатi, й чистим нiчним повiтрям. Потiм йому вчулися рiвномiрнi звуки, дуже схожi на стукiт водяних крапель, коли вони капають iз крана. Пойнятий якимсь пiдсвiдомим жахом, вiн хотiв був пiдхопитися на ноги, покликати корчмаря, розбудити фабриканта або Вiльгельма; але, на свое лихо, в ту саму мить вiн згадав про дерев’яного настiнного годинника i, начебто впiзнавши в загадкових звуках цокiт маятника, заснув iз цим невиразним i розпливчастим вiдчуттям…

– Вам хочеться пити, пане Тайфер? – спитав господар дому, побачивши, що банкiр машинально взявся за карафу.

Вона вже була порожня.

Пiсля короткоi паузи, що запала пiсля банкiровоi реплiки, гер Герман став розповiдати далi:

– Вранцi Проспера Маньяна розбудив гучний гомiн. Йому вчулися пронизливi крики, i всi його нерви затрепетали, як бувае, коли, пробуджуючись, ми ще не звiльнилися вiд тяжких марень, якi переживали увi снi. В нашому органiзмi тодi вiдбуваеться особливе фiзiологiчне явище – струс, якщо вжити слово з просторiччя, – явище не досить вивчене, хоча воно, можливо, включае в себе феномени, цiкавi для науки. Це почуття гнiтючоi туги, спричинене, можливо, надто раптовим об’еднанням двох начал людського ества, пiд час сну майже завжди роз’еднаних, за звичайних обставин швидко розвiюеться. Але в бiдолахи Проспера воно не тiльки не розвiялось, а й перейшло в моторошний жах, коли мiж своiм матрацом i лiжком, на якому спав Вальгенфер, вiн побачив калюжу кровi. Голова бiдолашного нiмця лежала на пiдлозi, а тiло – на лiжку. Вся його кров вилилася з перетятоi шиi. Побачивши нерухомi застиглi очi вiдрубаноi голови, плями кровi на своiх простирадлах i навiть у себе на руках, помiтивши на своiй постелi скальпель, Проспер Маньян зомлiв i впав у калюжу Вальгенферовоi кровi.

«Я сприйняв це як кару за своi думки», – розповiдав вiн потiм менi.

Прийшовши до тями, Проспер побачив, що сидить у залi. Навколо його стiльця стояли французькi солдати, а перед ним зiбрався цiлий натовп людей, що дивилися на нього з напруженою цiкавiстю. Вiн тупо глянув на офiцера республiканськоi армii, що допитував свiдкiв i, мабуть, складав протокол. Вiн упiзнав корчмаря, його жiнку, двох човнярiв i служницю заiзду. Хiрургiчний скальпель, яким скористався вбивця…

Тут пан Тайфер кахикнув, дiстав хустинку, висякався, утер лоба. Нiхто, крiм мене, не звернув уваги на цi досить природнi рухи. Всi гостi очей не зводили з оповiдача, жадiбно ловили кожне його слово. Колишнiй постачальник сперся лiктем правоi руки на стiл, пiдпер щоку долонею i теж втупив у Германа пильний погляд. Пiсля цього вiн уже не виявляв видимих ознак хвилювання або цiкавостi, але його обличчя i далi залишалося замисленим i землистим, як у тi хвилини, коли вiн крутив у пальцях корок вiд карафи.

– …Хiрургiчний скальпель, яким скористався вбивця, лежав на столi, там-таки були Просперовi папери, скринька i течка. Погляди людей, що з’юрмилися в залi, по черзi зверталися то на цi докази скоеного злочину, то на молодого лiкаря, який, здавалося, був при смертi й нiчого вже не бачив згаслими очима. Знадвору долинав глухий гомiн: на вулицi теж зiбралася велика юрма, приваблена до готелю чуткою про вбивство i бажанням подивитися на вбивцю. Кроки вартових, поставлених пiд вiкнами зали, побрязкування iхнiх рушниць вирiзнялися на тлi приглушеного стiнами гамору, але корчма була зачинена, на спорожнiлому подвiр’i панувала тиша. Проспер Маньян не пiдводив очей, неспроможний витримати погляд офiцера, який складав протокол; аж раптом вiн вiдчув, як йому потиснули руку, й захотiв глянути, хто ж йому поспiвчував серед цього вороже настроеного натовпу. По мундиру вiн упiзнав, що бiля нього стоiть старший хiрург пiвбригади, розквартированоi в Андернаху. Але той дивився на нього таким пронизливим, таким суворим поглядом, що бiдолашний юнак весь затремтiв, i голова його закинулася на спинку стiльця. Солдат дав йому понюхати оцту, i вiн прийшов до тями. Одначе вираз його обличчя був таким зацькованим, а очi здавалися такими мертвими й божевiльними, що хiрург, помацавши у Проспера пульс, сказав офiцеровi:

«Капiтане, зараз його неможливо допитувати, бо…»

«Гаразд! Вiдведiть його!» – вiдповiв капiтан, урвавши хiрурга i звертаючись до капрала, що стояв позаду Проспера.

«Пiдлий боягуз! – упiвголоса сказав йому капрал. – Постарайся хоч пройти твердим кроком повз цих виродкiв нiмцiв, не ганьби Республiку!»

Цi слова нiби пробудили Проспера Маньяна, i вiн пiдвiвся, ступив кiлька крокiв; та коли дверi на вулицю вiдчинилися i його овiяло свiжим повiтрям, коли вiн побачив, як посунув на нього натовп, сили його покинули, колiна в нього пiдкосилися, й вiн похитнувся.

«Та за одне боягузтво цього плюгавця слiд розстрiляти! Ану йди!» – казали двое солдатiв, якi пiдтримували його пiд руки.

«Ось вiн! Ось вiн! Падлюка! Ось вiн!»

Просперовi вчувалося, нiби цi слова викрикуе один голос, гучний голос натовпу, що сунув за ним, поливав його лайкою i зростав з кожним кроком. Тупiт юрби та солдатiв, що супроводжували його, гомiн розмов, голубiнь неба, свiжiсть повiтря, видиво Андернаха i плюскiт Рейну – все це вливалося в душу молодого лiкаря, поки вони йшли вiд корчми до в’язницi, неясними, туманними, тьмяними враженнями, як i всi вiдчуття, що наринули на нього, вiдколи вiн пробудився. Інодi йому здавалося, розповiдав вiн потiм менi, що його вже не iснуе…

– Тими днями я сидiв у в’язницi, – сказав гер Герман, уриваючи нитку своеi оповiдi. – Як i всi ми у двадцять рокiв, я був тодi сповнений палких мрiй, я хотiв захищати батькiвщину i командував загоном добровольцiв, яких сам же й набрав в околицях Андернаха. За кiлька днiв до цього вбивства моi розвiдники зрадили нас, i наш загiн уночi потрапив в оточення; французiв було вiсiмсот чи близько того, а нас чоловiк двiстi, не бiльше. Мене вкинули до андернахськоi тюрми й хотiли навiть розстрiляти для настрашки нашого краю. Французи збиралися застосувати й ширшi каральнi заходи, але вбивство, за яке вони хотiли помститися на менi, було здiйснене не в курфюрстових володiннях. Мiй батько домiгся, щоб страту на три днi вiдклали, а за цей час вiн з’iздив до генерала Ожеро й випросив у нього помилування. Отож я побачив Проспера Маньяна, коли його привели в андернахську тюрму, i з першого погляду вiдчув глибоку жалiсть до нього. Хоча вiн був блiдий, з виразом розпачу на обличчi, в ньому вiдчувалося щось наiвне, щире, i це вразило мене. Я бачив нiби вiддзеркалення Нiмеччини в його довгому бiлявому волоссi, в синiх очах. У ньому менi привидiвся образ моеi поневоленоi краiни, i я мав таке враження, що передi мною жертва, а не вбивця. Коли його проводили пiд моiм вiкном, вiн раптом усмiхнувся – я не знаю кому – гiркою й журливою усмiшкою божевiльного, в чиiй свiдомостi зненацька зблиснула iскра розуму. Вбивця не змiг би так усмiхнутися. Коли до мене прийшов тюремник, я став розпитувати його про нового в’язня.

«Та вiн i слова не сказав, вiдколи його сюди посадили. Сидить, обхопивши руками голову, i дрiмае, а може, думае про свое становище. Французи кажуть, нiби завтра вранцi йому оголосять вирок, а не пiзнiше як через добу розстрiляють».

Коли ввечерi менi дозволили вийти в тюремний двiр на коротку щоденну прогулянку, я весь цей час простояв пiд вiкном нового в’язня. Ми з ним поговорили, i вiн з наiвною вiдвертiстю розповiв менi про все, що з ним сталося, i досить розумно вiдповiв на моi запитання. Пiсля цiеi першоi розмови я вже не сумнiвався, що вiн невинний. Того ж таки дня я домiгся дозволу навiдати його в камерi i пробув у нього кiлька годин. Отже, ми бачилися не один раз, i бiдолашний хлопець нелукаво втаемничив мене у всi своi думки. Вiн вважав себе невинним i водночас злочинцем. Згадуючи страхiтливу спокусу, подолати яку в нього вистачило сили, вiн усе ж таки боявся, що мiг увi снi пiдвестися й у станi лунатизму здiйснити злочин, який стiльки обмiрковував наяву.

«А ваш товариш?» – натякнув я.

«Що ви! – з палкою переконанiстю вигукнув Проспер. – Вiльгельм нездатний…»

Вiн навiть не договорив. На цi палкi слова, сповненi юноi чистоти, я потис йому руку.

«Коли вiн прокинувся, – сказав Проспер, – то, звичайно, перелякався, втратив голову i втiк».

«Не розбудивши вас, – сказав я. – Але в такому разi захищатися вам буде легко, якщо тiльки Вальгенферову валiзу не вкрадено».

Зненацька Проспер залився слiзьми.

«О, я невинний, невинний! – вигукнув вiн. – Я не вбивав. Я згадав, що менi снилося. Я бiгав наввипередки з товаришами на шкiльному подвiр’i. Нi, я не мiг вiдтяти голову тому бiдоласi, якщо увi снi я бiгав наввипередки».

Та незважаючи на проблиски надii, що повертали йому трохи спокою, вiн знову й знову мучився каяттям. Адже вiн усе-таки пiдняв руку, щоб перерiзати людинi горло. Вiн суворо осуджував сам себе, вiн не мiг вважати, що його сумлiння чисте, пiсля того як вiн скоiв злочин у думках.

«А я ж загалом добрий! – вигукував вiн. – О моя нещаслива мати! Можливо, в цю саму мить вона безтурботно грае в iмперiал iз сусiдками у своiй невеличкiй вiтальнi, обтягнутiй шпалерами. Якби навiть вона знала тiльки те, що я надумав убити людину i вже пiдняв на неi руку… О, вона вмерла б! А я ж у тюрмi, й мене звинувачують у справжньому вбивствi. Хай навiть я невинний у смертi того бiдолахи – у смертi своеi матерi я буду винний…»

Белькочучи цi слова, вiн не заплакав, але раптом у нападi шалу, характерного для пiкардiйцiв, кинувся до стiни i, якби я його не схопив, розчерепив би собi голову.

«Дочекайтеся суду, – сказав йому я. – Ви невинний, вас неодмiнно виправдають. І ваша мати…»

«Моя мати! – з люттю вигукнув вiн. – Насамперед iй повiдомлять, у чому мене звинувачують. Так уже заведено в малих мiстечках. І бiдолашна помре вiд горя. Та й не можу я вважати себе невинним. Хочете знати правду? У мене таке вiдчуття, нiби я навiки втратив чистоту совiстi».

Сказавши цi жахливi слова, вiн сiв, схрестив руки на грудях, похилив голову i втупив похмурий погляд у пiдлогу. В цю хвилину увiйшов тюремний наглядач i звелiв менi повернутися в свою камеру. Засмучений тим, що доведеться покинути товариша в таку хвилину, коли вiн зовсiм занепав духом, я мiцно його обняв як друг.

«Потерпiть трохи, – сказав йому я, – можливо, все ще закiнчиться добре. Якщо думка чесноi людини може полегшити вашi сумнiви, то знайте, що я шаную вас i люблю. Приймiть мою дружбу i покладiться на мое серце, якщо своему серцю ви не довiряете».

Наступного дня о дев’ятiй годинi ранку по нього прийшли четверо солдатiв i капрал. Почувши шарудiння iхнiх крокiв, я визирнув у вiкно. Коли молодого лiкаря вели через тюремний двiр, вiн подивився на мене. Нiколи не забуду я того погляду – стiльки було в ньому думок, передчуттiв, смирення i якогось лагiдного тихого смутку. То був безмовний, але цiлком очевидний заповiт, за яким людина передавала в руки останнього друга свое пропаще життя. Якою, мабуть, тяжкою була для нього остання нiч, яким самотнiм вiн себе почував! Та вираз його блiдого обличчя свiдчив, що, можливо, з вiднайденоi поваги до самого себе вiн почерпнув новий стоiцизм. Можливо, вiн очистився каяттям i вважав, що омив свою провину в своiх стражданнях i ганьбi. Вiн iшов твердою ходою, i на ранок вiн уже повiдмивав плями кровi, в яку неумисне вимастився. «Адже моi руки вмочилися у кров з фатальноi випадковостi, коли я спав, бо сон у мене завжди неспокiйний», – сказав вiн менi напередоднi з жахом i розпачем у голосi. Я довiдався, що його судитиме вiйськово-польовий суд. Через день дивiзiя мала рушати далi, й командир пiвбригади не хотiв покинути Андернах, не покаравши злочину в тому самому мiстi, де його було скоено. Поки вiдбувався суд, мене мучила жорстока тривога. Нарештi десь ополуднi Проспера Маньяна привели назад до в’язницi. Я саме вiдбував свою щоденну прогулянку в тюремному дворi; побачивши мене, вiн кинувся в моi обiйми.

«Кiнець! – сказав вiн. – Менi кiнець, i не лишилося найменшоi надii. Отже, всi вважатимуть мене вбивцею. – Вiн гордо пiдвiв голову. – Ця несправедливiсть повернула менi вiдчуття невинностi. Жити менi однаково було б тяжко, зате помру я бездоганно. Та чи iснуе життя потойбiч смертi?»

Усе вiсiмнадцяте сторiччя вiдбилося в цьому несподiваному запитаннi. Проспер поринув у глибоку задуму.

«Стривайте, – сказав йому я. – Якi вам ставили запитання i як ви вiдповiдали? Невже ви не розповiли iм про все так само щиро, як розповiдали менi?»

Якусь мить вiн пильно дивився на мене i пiсля цiеi моторошноi паузи заговорив з гарячковою жвавiстю i поквапнiстю:

«Спершу вони мене запитали: „Ви виходили вночi з корчми?“ Я вiдповiв: „Так“. – „В який спосiб?“ Я почервонiв i вiдповiв: „Вилiз у вiкно“. – „Отже, ви його вiдчинили?“ Я вiдповiв: „Так“. – „Ви проробили це дуже обережно – корчмар нiчого не чув!“ Я не знайшов, що вiдповiсти. Човнярi посвiдчили, що бачили, як я прогулювався вночi, ходячи то до Андернаха, то до лiсу. За iхнiми словами, я пройшовся цiею дорогою кiлька разiв. Виходить, я закопав золото й дiаманти. Адже валiза зникла! А до всього мене там ще й мучили докори сумлiння. Як тiльки я хотiв сказати щось на свое виправдання, безжальний внутрiшнiй голос кричав менi: „Ти ж хотiв, хотiв його вбити!“ Усе було проти мене, навiть я сам!.. Коли запитали про мого товариша, я став палко захищати його. Тодi вони сказали: „Шукати вбивцю слiд мiж вами, вашим товаришем, корчмарем i його дружиною. Адже всi вiкна та дверi вранцi виявилися замкненими!“ Почувши цi слова, – провадив Проспер, – я занiмiв, позбувся сил, душа у мене завмерла. Я вiрив своему друговi бiльше, анiж самому собi, й не мiг його звинуватити. Менi стало очевидно, що нас обох вважають спiвучасниками вбивства, але мене не таким спритним, як вiн! Я спробував пояснити злочин моiм можливим лунатизмом i виправдати друга; але тут я заплутався й остаточно занапастив себе. В очах суддiв я прочитав собi вирок. Вони не могли втриматися вiд глузливих посмiшок. Отже, всьому кiнець. Усе ясно. Завтра мене розстрiляють. Про себе я вже не думаю, – сказав вiн, помовчавши, – я думаю про свою бiдолашну матiнку! – Вiн замовк, подивився на небо i не зронив жодноi сльозинки. Його очi були сухi, але повiки судомно посмикувались. – Фредерiк…»

– Ага, згадав! Того другого звали Фредерiк. Ну звiсно ж, Фредерiк! Як я мiг забути його iм’я! – вигукнув гер Герман з торжеством у голосi.

Моя сусiдка штовхнула мою ногу пiд столом своею нiжкою i непомiтно вказала на пана Тайфера. Колишнiй постачальник недбало закрив очi долонею, але за нещiльно стуленими пальцями його погляд, як нам здалося, палахкотiв похмурим вогнем.

– А що як його звати Фредерiк? – прошепотiла сусiдка менi на вухо.

У вiдповiдь я пiдморгнув iй, нiби кажучи: «Помовчiть!»

Герман вiдразу повернувся до своеi розповiдi.

– «Фредерiк пiдло мене покинув! – вигукнув Проспер. – Мабуть, перелякався. А може, заховався десь у корчмi, адже обох наших коней уранцi знайшли на подвiр’i. Яка моторошна таемниця! – провадив вiн пiсля хвилинноi мовчанки. – Лунатизм, лунатизм! Але ж напад цiеi хвороби був у мене лише раз у життi – i то в шестирiчному вiцi! Чи заберу я iз собою в небуття спогад про найдорожче, що е на свiтi, – про дружбу? Невже менi судилося вмерти двiчi, засумнiвавшись у братськiй приязнi, що виникла, коли нам було по п’ять рокiв, а потiм тривала й у школi, й коли ми стали студентами? Де ж ти, Фредерiку?»

Проспер заплакав. Як бачите, почуття дорожчi нам, анiж само життя.

«Ходiмо, – сказав менi вiн, – я волiю побути у своiй камерi. Хай нiхто не бачить, що я плачу. Я мужньо зустрiну смерть, але зараз менi важко вдавати з себе героя i, признаюся, до болю жаль помирати в юностi, коли життя здаеться таким прекрасним. Уночi я зовсiм не спав: бачив картини дитинства, бачив луки, де бiгав малим хлопчиком, – можливо, вони мене i згубили. Передi мною вiдкривалося щасливе майбутне, – мовив вiн, уриваючи спогади. – А тепер!.. Дванадцять солдатiв. Молодший лейтенант командуе: „Нацiляйся! Плi!“ Гуркiт барабанiв – i вiчна ганьба! Ось воно, мое майбутне. О, мае ж iснувати Бог, iнакше все це було б аж надто безглуздим. – Тут вiн обняв мене i мiцно-мiцно пригорнув до себе. – Ви едина людина, якiй в останню свою годину я можу звiрити душу. Вас випустять на волю, ви побачите свою матiр! Я не знаю, багатий ви чи бiдний, але яка рiзниця! Ви – моя остання надiя! Не вiчно ж триватиме ця вiйна. Так от, коли настане мир, поiдьте в Бове. Якщо моя мати переживе фатальну звiстку про мою смерть, вiдшукайте ii. Скажiть: „Вiн невинний!“, втiште ii цими словами. Вона вам повiрить, – прошепотiв вiн. – Сьогоднi я iй напишу. Але ви передасте iй також мiй останнiй погляд, ви скажете, що були останнiм, кого я обняв. О, як вона полюбить вас, бiдолашна, вас – мого останнього друга! Тут, – сказав вiн по хвилиннiй мовчанцi, низько похиливши голову мовби пiд гнiтом спогадiв, – нiхто мене не знае, нi солдати, нi офiцери, i всiм я вселяю жах. Якби не ви, моя невиннiсть залишилася б таемницею мiж небом i мною».

Я присягнувся, що свято виконаю його останню волю. Моi слова, мiй сердечний порив зворушили Проспера. Незабаром прийшли солдати i знову повели його в суд. Йому винесли смертний вирок. Я не знаю, якi формальностi супроводжували рiшення суду, не знаю, що було потiм i чи скористався Проспер усiма законними засобами, щоб захистити свое життя. Але вiн не мав сумнiву, що завтра вранцi його поведуть на розстрiл, i провiв нiч, пишучи листа матерi.

«Ну от, ми обидва скоро дiстанемо волю, – сказав вiн з усмiшкою, коли вранцi я зайшов до нього в камеру. – Я випадково почув, що генерал пiдписав вам помилування».

Я нiчого не вiдповiв i тiльки дивився на нього, намагаючись закарбувати в пам’ятi його риси. А вiн раптом скривився гидливо i сказав:

«Ви собi не уявляете, який з мене боягуз! Усю нiч я благав оцi стiни, щоб мене помилували, – i Проспер показав на стiни своеi камери. – Так, так, – провадив вiн, – я вив з розпачу, я обурювався, я пережив жахливi муки передсмертноi агонii. Адже вночi я був сам-один. А тепер я думаю про те, що скажуть люди… Мужнiсть – це як святковий костюм. Я повинен умерти з гiднiстю… Тому…»




Два правосуддя


– Ох, не доказуйте!.. – вигукнула юна особа, яка й попросила нюрнбержця розповiсти страшну iсторiю, а тепер рiзко урвала його. – Я хочу зберегти надiю, що вiн урятувався. Коли ви скажете, що його розстрiляли, я не засну всю нiч. Ви розповiсте завтра, чим усе це закiнчилося, гаразд?

Усi встали з-за столу. Гер Герман запропонував моiй сусiдцi руку, й вона запитала:

– Його розстрiляли, так?

– Розстрiляли. Страта вiдбулася на моiх очах.

– Справдi? Та як ви змогли…

– Вiн сам цього захотiв, панi. А який то жах провести на смерть живу людину, людину, яку ти любиш i знаеш, що вмирае вона без вини. Бiдолашний хлопець не вiдривав вiд мене погляду. Здавалося, вiн жив уже тiльки в менi. Адже менi вiн заповiв передати матерi останнiй його подих.

– Ну i як, вiдвiдали ви ii?

– Пiсля укладення Ам’енського миру я поiхав до Францii, щоб сказати Просперовiй матерi прекраснi слова: «Вiн невинний!» Я вирушив у цю подорож iз благоговiйним трепетом, як на прощу. Але на той час панi Маньян уже померла з туги. Я пережив глибоке хвилювання, спалюючи листа, якого мав iй передати. Ви, мабуть, посмiетеся з моеi нiмецькоi екзальтованостi, але я побачив високу й трагiчну драму в тому, що останне «прощай», послане з однiеi могили в iншу, залишиться похованим у вiчнiй таемницi, й нiхто у свiтi його не почуе, як нiхто не чуе крику подорожнього в пустелi, коли на нього зненацька нападе лев.

– А якби вас пiдвели до одного з гостей, що тут зiбралися, i сказали: «Ось вiн – убивця!»? Хiба в цьому не було б новоi драми? – запитав я, уриваючи його.

Гер Герман узяв свого капелюха й пiшов.

– Ви по-хлоп’ячому несерйознi у своiх висновках, – сказала менi моя сусiдка. – Гляньте на Тайфера! Бачите? Сидить у крiслi бiля камiна, а мадемуазель Фаннi пiдносить йому чашку кави. Вiн усмiхаеться. Хiба вбивця, для якого розповiдь про цю драму була б мукою, мiг би зберiгати такий спокiй? Дивiться, у нього цiлком патрiархальний вигляд!

– Справдi, але запитайте в нього, чи був вiн у Нiмеччинi, коли там iшла вiйна?

– А чом би й не запитати?

І з тiею зухвалiстю, на яку здатна майже кожна жiнка, коли ii приваблюе або збуджуе якась таемниця, моя сусiдка пiдiйшла до колишнього постачальника.

– Вам доводилося бувати в Нiмеччинi? – спитала вона.

Тайфер мало не впустив iз рук чашку.

– В Нiмеччинi? Нi, не доводилося.

– Що ти говориш, Тайфере! – урвав його банкiр. – Адже ти постачав провiант пiд час Ваграмськоi кампанii!

– А, справдi, – вiдповiв Тайфер. – Того разу я там таки був.

– Ви помиляетеся. Вiн людина порядна, – сказала моя сусiдка, повернувшись до мене.

– Ну, стривайте! – вигукнув я. – Ще сьогоднi я витягну душогуба з багнюки, в яку вiн упiрнув, щоб заховатися!

Щодня на наших очах вiдбуваеться духовний феномен напрочуд глибокоi значущостi, але такий простий, що нiхто на нього не звертае уваги. Якщо в чиiйсь вiтальнi сходяться двое чоловiкiв, причому один з них мае право ненавидiти або зневажати другого, бо знае про нього якийсь iнтимний i нiкому не вiдомий ганебний факт, розгадав його приховану вдачу або навiть готуе йому помсту, – двое таких чоловiкiв завжди розгадають один одного i вiдчують, яка безодня роздiляе iх чи мае роздiляти. Вони мимоволi стежать один за одним, перебувають у постiйнiй напрузi, погляди й жести видають iхнi намiри, й обох, наче магнiтом, iх тягне один до одного. Я не знаю, що притягуе дужче: помста чи злочин, ненависть чи кривда. Подiбно до священикiв, якi не можуть правити месу в присутностi злого духа, обидва вони тримаються напружено, пiдозрiливо. Один з них виявляе пiдкреслену чемнiсть, другий похмуро мовчить – не знаю, котрий iз двох; один червонiе або блiдне, другий тремтить. Часто месник поводиться так само боягузливо, як i його жертва. Мало хто здатний скоiти зло, навiть у разi потреби; i бiльшiсть мовчать чи прощають з вiдрази до скандалiв або остерiгаючись трагiчноi розв’язки. Ось у такому взаемопроникненнi душ i почуттiв i розпочалася таемна боротьба мiж колишнiм постачальником та мною. Пiсля першого запитання, з яким я звернувся до нього пiд час розповiдi гера Германа, вiн уникав моiх поглядiв. А може, вiн не зважувався глянути у вiчi не лише менi, а й iншим гостям. Вiн почав розмову з наiвною Фаннi, дочкою банкiра, мабуть, вiдчувши, як усi злочинцi, потребу побути бiля невинноi душi в надii знайти бiля неi спокiй. Та хоч я i сидiв далеко вiд нього, я дослухався до його слiв, i мiй проникливий погляд мовби заворожував його. Інодi йому здавалося, що вiн може нишком за мною постежити, але вiдразу ж нашi погляди зустрiчались, i вiн опускав очi. Змучений цим катуванням, Тайфер вирiшив знайти вiд нього порятунок у грi в карти. Я побився об заклад, поставивши на його супротивника, а в душi прагнучи втратити своi грошi. Мое бажання здiйснилося, i тодi я сiв на мiсце того, хто програв; у такий спосiб я й опинився вiч-на-вiч iз Тайфером.

– Будьте ласкавi, добродiю, змiшайте рахунок, – сказав я, коли вiн почав здавати карти.

Тайфер поквапно пересунув своi фiшки з лiвоi сторони на праву. Моя сусiдка пiдiйшла до мене, i я подивився на неi промовистим поглядом.

– А знаете, пане, я бував у багатьох ваших родичiв у Бове, – звернувся я до колишнього постачальника. – Адже вас звуть Фредерiк Тайфер?

– Так, добродiю, – вiдповiв вiн.

Зненацька карти випали у нього з рук, вiн зблiд, схопився руками за голову й пiдвiвся, попросивши гостя, який поставив на нього заклад, замiнити його у грi.

– Тут така задуха, – промовив вiн. – Боюся, що…

Тайфер не доказав фрази. Зненацька його обличчя болiсно скривилося, i вiн вийшов з кiмнати. Господар дому пiшов за ним, усiм своiм виглядом виказуючи найщирiше спiвчуття. Ми з моею сусiдкою переглянулися, i я побачив, що ii обличчя затьмарилося тiнню гiркого смутку.

– Ну хiба можна бути таким безжальним? – сказала вона, пiдiйшовши зi мною до вiконноi нiшi, коли я, програвшись, пiдвiвся з-за картярського столу. – Ви берете на себе смiливiсть читати в душах? Нехай такi справи з’ясовуе суд – людський чи божий. Якщо першого злочинець i уникне, то вiд другого нiкуди вiн не втече. Невже вам приемно брати на себе обов’язки слiдчого? І навiть бiльше – ви сьогоднi по сутi зiграли роль ката.

– Ви ж самi розбуркали мою цiкавiсть i подiляли ii, а тепер читаете менi мораль!

– Ви змусили мене замислитися, – вiдповiла вона.

– Отже, мир убивцям, вiйна нещасним i слава золоту? Але облишмо це, – додав я, засмiявшись. – Гляньте-но на оту молоду особу, яка щойно увiйшла до вiтальнi.

– Ну й що?

– Три днi тому я ii побачив на балу в неаполiтанського посла i закохався в неi до нестями. Благаю, скажiть, як ii звати? Ще жодна дiвчина так менi не…

– Це панна Вiкторина Тайфер.

Я був приголомшений.

– Мачуха недавно забрала дiвчину з монастирського пансiону, де вона здобула освiту, хоч i трохи запiзно. Досить довго батько вiдмовлявся визнати ii за дочку. В цьому домi вона вперше. Дуже гарна й дуже багата.

Цi слова супроводжувалися ущипливою посмiшкою. Аж раптом ми почули нестямнi, хоч i приглушенi зойки. Долинали вони десь iз сусiднiх покоiв i слабко вiдлунювали в саду.

– Та це ж голос Тайфера! – вигукнув я.

Ми напружили слух i почули жахливий стогiн. Банкiрова дружина пiдбiгла до нас i зачинила вiкно.

– Не хочу iстерик, – сказала вона. – Якщо панна Тайфер почуе цi зойки, з нею може статися нервовий напад.

Банкiр повернувся до вiтальнi, знайшов Вiкторину i щось сказав iй упiвголоса. Дiвчина скрикнула i вибiгла в дверi. Картярi урвали гру. Кожен розпитував сусiда. Гомiн у вiтальнi посилювався, гостi почали збиратися купками.

– Невже Тайфер… – почав був я.

– …наклав на себе руки? – докiнчила за мене моя насмiшкувата сусiдка. – Я гадаю, ви не стали б носити по ньому жалобу.

– І все ж таки, що з ним сталося?

– Бiдолаха страждае вiд рiдкiсноi хвороби, – вiдповiла господиня дому. – Нiяк не можу запам’ятати ii назви, хоча пан Бруссон не раз менi ii повторював. От i сьогоднi в нього напад.

– А як вона проявляеться, ця хвороба? – раптом запитав один з гостей, судовий слiдчий.

– О, це дуже тяжка недуга! – вiдповiла господиня дому. – Лiкарi не знають жодних засобiв проти неi. Одного разу з бiдолахою Тайфером стався напад, коли вiн гостював у мене в маетку, i я не витримала, поiхала до сусiдки, аби тiльки не чути його зойкiв. Вiн кричав тодi жахливо, хотiв смерть собi заподiяти; дочка мусила прив’язати його до лiжка й надiти на нього гамiвну сорочку. В такi хвилини бiдолашному здаеться, нiби якiсь звiрята залiзли йому в голову й гризуть мозок, нiби його смикають за нерви, перепилюють iх пилкою, витягують з нього один по одному. Головний бiль iнодi бувае в нього такий нестерпний, що одного разу спробували припалити йому шкiру, щоб приглушити цi муки iншим болем, але вiн цього навiть не вiдчув. Та коли вiн узяв за домашнього лiкаря пана Бруссона, той заборонив удаватися до такого методу, сказавши, що в пана Тайфера нервове захворювання – запалення нервiв, тому слiд ставити йому п’явки на шию та примочки з опiю на голову; i справдi, напади порiдшали, тепер вони трапляються тiльки раз на рiк, наприкiнцi осенi. Оклигавши, пан Тайфер знову й знову повторюе, що радше згодний, аби його колесували, нiж терпiти такi муки.

– Значить, це справдi сильнi муки, – зауважив бiржовий маклер, салонний дотепник.

– Ще б пак! – пiдтвердила господиня дому. – Торiк вiн мало не помер. Напад стався, коли вiн був сам-один у своему маетку, виiхавши туди в термiновiй справi; а що нiхто допомогти йому не мiг, то вiн пролежав двадцять двi години задубiлий, як мрець. Його врятували тiльки гарячими ваннами.

– Так це у нього нiби правець? – спитав бiржовий агент.

– Не знаю, – вiдповiла вона. – Ця хвороба мучить його ось уже рокiв тридцять – вiн здобув ii, ще коли служив у вiйську. Здаеться, йому встромилася в голову гостра скiпка, коли вiн якось упав у човнi. Але Бруссон сподiваеться вилiкувати його. Кажуть, нiби англiйцi винайшли безпечний спосiб застосовувати синильну кислоту проти цiеi недуги.

В цю мить у домi розiтнувся зойк ще пронизливiший, нiж досi, й усi ми зацiпенiли вiд жаху.

– Чуете? Отак вiн кричав у мене в маетку, – сказала банкiрова дружина. – Я аж пiдскакувала – цi зойки наче сiпали мене за нерви. Але дивна рiч! Бiдолаха Тайфер терпить справдi нечуванi муки, та загрози для життя цi напади не становлять. Коли нестерпний бiль дае йому кiлька годин перепочинку, вiн iсть i п’е, як звичайно. Дивовижна природа людська! Один нiмецький лiкар сказав йому, що ця хвороба – нiби подагра голови, i таким чином його висновок майже збiгаеться з думкою Бруссона.

Я вiдiйшов вiд гурту гостей, що зiбралися навколо господинi дому, i вийшов разом з панною Тайфер, яку викликав лакей.

– О Боже! О Боже! – вигукнула вона з плачем. – Чим мiй батько прогнiвив небо, за що йому такi муки? Адже вiн добрий!

Я спустився разом з нею сходами i, допомагаючи дiвчинi сiсти в карету, побачив ii батька, зiгнутого в три погибелi. Панна Тайфер намагалася приглушити стогiн батька, затуляючи йому рота хустинкою. Та, на свою бiду, Тайфер помiтив мене; риси його обличчя ще дужче спотворилися, страшний зойк розiтнув повiтря, вiн кинув на мене дикий погляд, i карета поiхала.

Цей обiд, ця вечiрка жорстоко вплинули на мое життя i на моi почуття. Я закохався в панну Тайфер i тим сильнiше, що почуття честi й порядностi не дозволяло менi порiднитися з убивцею, хоч би яким вiн був добрим батьком i сiм’янином. Щось незбагненне й фатальне приваблювало мене в тi доми, де я мiг зустрiти Вiкторину. Не раз, давши собi слово честi бiльше не шукати з нею зустрiчей, я того ж таки вечора опинявся бiля неi. І почував себе безмежно щасливим. Мое цiлком виправдане почуття було, проте, сповнене химеричних докорiв сумлiння i набирало вiдтiнку злочинноi пристрастi. Я зневажав себе за те, що вклоняюся Тайферовi, коли зрiдка вiн з’являвся в свiтському товариствi разом з дочкою, але я вклонявся йому! До того ж, на мою бiду, Вiкторина не просто вродлива дiвчина. Вона освiчена, обдарована талантами i дуже мила – анi найменшого хизування чи бодай натяку на манiрнiсть. Говорить вона стримано, i ii вдача вражае меланхолiйною чарiвнiстю, проти якоi нiхто нездатний встояти. Вона кохае мене чи принаймнi дае менi пiдстави так думати. Менi вона всмiхаеться зовсiм iнакше, нiж iншим, а коли розмовляе зi мною, ii голос звучить особливо нiжно. О, вона кохае мене! Але ж вона обожнюе батька, в розмовах зi мною постiйно вихваляе його добрiсть, лагiднiсть, високi душевнi якостi. Ця хвала – для мене як нiж у серце. Одного дня я мало не став спiвучасником злочину, на якому стоiть усе багатство родини Тайферiв: я мало не попросив руки Вiкторини. І тодi я вирiшив утекти вiд неi, подався подорожувати, побував у Нiмеччинi, в Андернаху. Але я повернувся. Я знову побачив Вiкторину – вона зблiдла, схудла! Якби вона залишилася такою, як i колись, квiтучою, веселою, я врятувався б! А так моя пристрасть розгорiлася з незвичайною силою. Боячись, щоб моя вимогливiсть не перетворилася на хворобливу манiю, я вирiшив скликати синедрiон людей iз чистим сумлiнням, аби пролити хоч якесь свiтло на цю проблему iз сфери високоi моралi та фiлософii. Адже пiсля мого повернення становище ускладнилося ще дужче. Отож позавчора я зiбрав у себе кiлькох своiх друзiв – тих, у кого я бiльше, нiж у iнших, знаходжу честi, i порядностi, й витонченостi почуттiв. Я запросив двох англiйцiв – секретаря посольства й одного чоловiка пуританських поглядiв; колишнього мiнiстра, надiленого розумом досвiдченого полiтика; кiлькох молодикiв, якi ще не втратили чару невинностi; одного старого священика; мого колишнього опiкуна, чоловiка вкрай простодушного, який подав менi найсумлiннiший звiт про опiку, що стало вiкопомною подiею в Опiкунськiй радi; одного адвоката, одного нотаря, одного суддю – тобто представникiв чи не всiх галузей суспiльноi думки, обдарованих чи не всiма практичними чеснотами. Спочатку ми смачно пообiдали i жваво погомонiли, причому кожен намагався перекричати всiх. Потiм за десертом я щиро розповiв про свое нелегке становище i попросив, щоб менi дали розумну пораду, хоча, звичайно, не назвав на iм’я дiвчину, про яку йшлося.

– Порадьте, друзi, як менi бути, – сказав я на завершення. – Обговорiть докладно це питання, як обговорюють у палатi депутатiв який-небудь законопроект. Сюди принесуть урну та бiльярднi кулi, й кожен подасть голос «за» чи «проти» мого шлюбу з дотриманням усiх умов таемного голосування.

Вiдразу запала глибока тиша. Нотар вiд участi в голосуваннi вiдмовився.

– Не маю права, – сказав вiн. – Адже тут iдеться про шлюбний контракт.

Мiй колишнiй опiкун так упився, що втратив дар розмови. Йому самому тепер була потрiбна опiка, щоб без пригод дiстатися додому.

– Зрозумiло! – вигукнув я. – Не сказати своеi думки – це найпевнiший спосiб дати менi наздогад, як я повинен дiяти.

Моi гостi зворушилися.

Один помiчник, який внiс пожертву на користь дiтей генерала Фуа i на пам’ятник генераловi, вигукнув:

Як i чеснота теж, бувае злочин рiзним!

– Пустобрех, – пробурмотiв колишнiй мiнiстр, пiдштовхнувши мене лiктем.

– А в чому, власне, проблема? – спитав герцог, чиi маетки склалися iз земель, конфiскованих у непокiрних гугенотiв пiсля скасування Нантського едикту.

Пiдвiвся адвокат.

– З погляду науки права, – сказав вiн, – випадок, поданий до нашого розгляду, не становить нiяких труднощiв. Герцог мае рацiю! – вигукнув трубадур закону. – Хiба не iснуе статтi про термiн давностi? Що сталося б iз нашим суспiльством, якби ми почали дошукуватися, звiдки походить кожне багатство? Це питання совiстi. Якщо вже вам так хочеться обговорити даний казус, звернiться у духовну консисторiю.

На цьому кодекс законiв, утiлений в людську плоть, замовк, сiв i вихилив келих шампанського. Тодi пiдвiвся священик, чиiм обов’язком було тлумачити Святе Письмо.

– Бог створив нас слабкими, – сказав вiн переконано. – Якщо ви любите дочку злочинця, одружуйтеся з нею, але задовольнiться посагом, який дiстанеться iй вiд матерi, а батькову спадщину роздайте вбогим.

– Даруйте! – вигукнув один iз завзятих сперечальникiв, яких часто можна зустрiти у свiтському товариствi. – А може, ii батько вигiдно одружився лише завдяки тому, що сам забагатiв? Хiба всi його успiхи не стали можливими внаслiдок скоеного злочину?

– Сама ця суперечка вже е рiшенням. Існують речi, над якими людина нiколи не замислюеться, – вигукнув мiй колишнiй опiкун, якому, либонь, закортiло просвiтити товариство своею п’яною мудрiстю.

– Авжеж! – сказав секретар посольства.

– Авжеж! – вигукнув священик.

Цi двое нiколи не розумiли один одного.

Пiдвiвся доктринер, якому при ста п’ятдесяти п’яти виборцях не вистачило тiльки пiвтори сотнi голосiв, щоб бути обраним до палати.

– Панове, цей феноменальний випадок належить до сфери iнтелектуальноi й виходить поза рамки, характернi для нормального стану нашого суспiльства, – сказав вiн. – Отже, рiшення, яке ми маемо прийняти, не повинне залежати вiд нашого сумлiння, це мае бути присуд цiлком iмпульсивний, що дасть повчальний приклад миттевого нюансу душевних переживань або раптових осяянь, у яких проявляються людськi вподобання i смаки. Починаймо голосувати.

– Атож, голосуймо! – хором вигукнули моi гостi.

Я звелiв подати кожному по двi бiльярднi кулi – бiлу i червону. Бiла – символ невинностi – мала означати осуд цього шлюбу, а червона – схвалення. Друзiв у мене зiбралося сiмнадцять – отже, для абсолютноi бiльшостi треба було не менше як дев’ять голосiв. Кожен пiдходив i опускав свою кулю в кошичок з вузьким отвором у виглядi шийки, в якому перед партiею в бiльярд перетрушують нумерованi кулi, коли гравцi витягують номер своеi черги у грi. Всi ми неабияк схвилювалися, збудженi гострою цiкавiстю, адже розв’язувати голосуванням чисто моральну проблему – це, погодьтеся, спосiб досить оригiнальний.

Коли дiйшло до пiдрахунку голосiв, я вийняв з кошичка рiвно дев’ять бiлих куль! Цей результат мене не здивував; але раптом менi спало на думку порахувати, скiльки молодикiв мого вiку виявиться серед обраних мною суддiв. Таких казуiстiв я нарахував дев’ять. Безперечно, всi вони й були однiеi думки.

«Оце так! – сказав я сам собi. – Ось вони, два таемнi й одностайнi рiшення: одне за мiй шлюб, друге – проти. Як же знайти вихiд iз цiеi скрути?»

– А де живе твiй майбутнiй тесть? – необережно запитав один з моiх шкiльних односумiв, менш обачний, нiж iншi.

– Тестя бiльше не iснуе! – вигукнув я. – Ранiше моя совiсть сама говорила так голосно, що ваша порада була б зайвою. Але тепер ii голос притих – i ось причина моiх вагань: спокусливий лист, якого я одержав два мiсяцi тому.

І я дiстав з гамана ось цього папiрця, показавши його всiм присутнiм:

«Запрошуемо вас узяти участь у похороннiй процесii, заупокiйнiй вiдправi та похованнi пана Жана-Фредерiка Тайфера, глави фiрми „Тайфер i К°“, колишнього постачальника провiанту для iмператорських вiйськ, кавалера ордена Почесного легiону й ордена Золотоi остроги, капiтана першоi гренадерськоi роти Другого легiону Паризькоi нацiональноi гвардii, що впокоiвся 1 травня в своему домi по вулицi Жубера…

Похороннi урочистостi вiдбудуться… тощо.

Вiд iменi невтiшних… тощо».

– Як же менi тепер бути? – провадив я. – Я хочу поставити це питання в ширшому планi. Звичайно, на землях панни Тайфер стоiть цiла калюжа кровi, а спадщина ii таточка – справжне Хацельдама. Я це знаю. Але Проспер Маньян нащадкiв не залишив; не пощастило менi розшукати i родичiв фабриканта шпильок, зарiзаного в Андернаху. Кому ж повернути статок?

І чи маю я право розголосити таемницю, яку менi вдалося розкрити, додати вiдтяту голову до посагу нi в чому не винноi дiвчини, домогтися, щоб вона бачила жаскi сни, забрати в неi прекрасну iлюзiю, умертвити ii батька вдруге, сказавши: «Кожне екю вашого статку вимащене кров’ю»? Я взяв почитати в одного старого священнослужителя «Тлумачний словник питань совiстi», але вiдповiдi на своi сумнiви не знайшов i там. Вiддати грошi церквi на поминки душ Проспера Маньяна, Вальгенфера i Тайфера? Але ж ми живемо в дев’ятнадцятому сторiччi! Побудувати притулок, установити премiю за доброчеснiсть? Премiю за доброчеснiсть присудять пройдисвiтам. А бiльшiсть наших притулкiв нинi стали, як менi здаеться, розплiдниками зла. І хiба спокутуеш цей давнiй злочин, вiддавши злочинне багатство для цiлей, якi хiба що тiльки потiшать мое самолюбство? Та й чому я повинен про це думати? Зрештою, я кохаю, кохаю палко. Мое кохання – це мое життя. Якщо, не пояснюючи причин, я запропоную молодiй дiвчинi, яка звикла до розкошi, до мистецтва, дiвчинi, котра любить слухати музику Россiнi, сидячи в замрiянiй позi в Італiйськiй оперi, якщо я запропоную iй вiддати пiвтора мiльйона свого статку на користь отупiлих дiдiв або шолудивих голодранцiв, вона iз смiхом повернеться до мене спиною, а ii компаньйонка вважатиме мене за лихого жартiвника; якщо в любовному екстазi я почну розхвалювати iй принади скромного iснування i мiй будиночок на березi Луари i попрошу ii пожертвувати втiхами паризького життя заради нашого кохання – то це, по-перше, буде доброчесною брехнею, а по-друге, я цiлком iмовiрно нiчого не доб’юся i втрачу серце дiвчини, закоханоi в бали, в розкiшнi убори i в мене поки що теж. Їi вiдiб’е в мене офiцер iз закрученими вусами, стрункий i чепуристий, який бренькатиме на фортепiано, вихвалятиме лорда Байрона i хвацько триматиметься в сiдлi. Що ж робити? Благаю, панове, дайте менi розумну пораду!

Чесний англiець iз пуританськими поглядами на життя, вельми схожий на батька Дженнi Дiне, англiець, про якого я вже тут згадував, i який досi не промовив жодного слова, стенув плечима i сказав менi:

– Дурню, навiщо було запитувати, чи вiн родом iз Бове?



Париж, травень 1831 р.




Невiдомий шедевр


Одному лордовi








І

Жiлетта


Одного холодного грудневого ранку десь наприкiнцi 1612 року перед дверима дому, що стояв на вулицi Великих Августинцiв, у Парижi, прогулювався легко вдягнений молодик. Проходивши отак досить довго, нiби нерiшучий закоханий, що не смiе увiйти до своеi першоi коханоi, хоч би якою вона була доступною, вiн нарештi переступив порiг i запитав, чи вдома метр Франсуа Порбус[14 - Порбус (Франсуа Порбус-молодший; 1569–1622) – фламандський живописець, який жив i працював у Францii. Примiтки Дм. Наливайка.]. Стара служниця, яка пiдмiтала сiни, вiдповiла ствердно, i молодик став повiльно пiдiйматися крученими сходами, зупиняючись на кожнiй приступцi, нiби новоспечений царедворець, що тремтить вiд страху, думаючи про те, як зустрiне його король. Дiставшись до сходового майданчика, вiн якусь мить постояв, мабуть, вагаючись, перш нiж простягти руку до химерного молотка, що прикрашав дверi майстернi, де в цей час, напевне, працював придворний живописець Генрiха IV, якого Марiя Медiчi забула заради Рубенса. Молодик переживав те глибоке хвилювання, яке, либонь, змушувало калатати серця всiх великих художникiв, коли в юностi, палко закоханi в мистецтво, вони уперше наближалися до генiальноi людини або до якогось знаменитого твору. У людських почуттiв бувае пора першого цвiтiння, коли буяють благороднi пориви, якi з плином рокiв дедалi слабнуть, аж поки щастя перетворюеться на спогад, а слава – на лжу. Серед цих недовговiчних душевних переживань нiщо так не скидаеться на кохання, як юна пристрасть митця, коли вiн тiльки прилучаеться до солодких мук, що чекають його на шляху слави й нещасть, пристрасть зухвала й сором’язлива, сповнена невиразноi надii i неминучоi зневiри. У того, хто в роки убогостi й молодостi свого таланту не тремтiв вiд страху перед першою зустрiччю з великим майстром, завжди бракуватиме однiеi струни в серцi, якогось умiння нанести останнiй мазок пензлем, якогось почуття в творчостi, якогось вiдтiнку в поезii. Лише йолоп здатний назвати розумним самовпевненого хвалька, котрий надто рано переймаеться вiрою у свое блискуче майбутне. З цього погляду все свiдчило на користь юного незнайомця, якщо справдi талант можна оцiнювати за початковими проявами боязкого поклонiння, за непоясненною сором’язливiстю, яку люди, створенi для слави, швидко втрачають, постiйно обертаючись у сферах мистецтва, – так втрачають свою наiвнiсть вродливi жiнки, постiйно вправляючись у кокетуваннi. Звичка до трiумфiв послаблюе сумнiв, а сором’язливiсть, мабуть, не що iнше, як рiзновид сумнiву.

Сам дивуючись власнiй зухвалостi, бiдний новачок, певно, так i не наважився б увiйти до художника, якому ми завдячуемо чудовим портретом Генрiха IV, якби на допомогу йому не прийшов несподiваний випадок. Вiн побачив, що сходами пiдiймаеться якийсь старий дiд. З його химерного костюма, з розкiшного мереживного комiра, з поважноi, впевненоi ходи молодик здогадався, що перед ним або високий заступник, або друг художника; вiн вiдiйшов убiк вiд дверей, щоб поступитися йому мiсцем, i став пильно його роздивлятися, сподiваючися знайти в ньому або доброту, властиву митцям, або люб’язнiсть, притаманну тим, хто поклоняеться мистецтву; але в обличчi старого було щось диявольське, щось дивне, невловне, таке привабливе для людей з художнiм свiтобаченням. Уявiть собi високий, опуклий iз залисинами лоб, що видавався вперед i низько нависав над маленьким носом, розплесканим i кирпатим на кiнчику, як у Рабле або в Сократа; губи насмiшкуватi й у зморшках; коротке, гордо задерте пiдборiддя; сиву, пiдстрижену клином бороду; очi кольору морськоi хвилi, якi, здавалося, зблякли вiд старостi, але зiницi, що плавали в перламутрi бiлка, мабуть, ще здатнi були у хвилини гнiву або захвату випромiнювати магнетичний погляд.

Обличчя здавалося зiв’ялим, i не так вiд старостi, як вiд думок, що однаково зношують i душу, i тiло. Вii вже повипадали, а на надбрiвних дугах лишилося по кiлька волосинок. Притулiть цю голову до кволого i слабкого тiла, облямуйте ii бiлоснiжним мереживом дивовижно тонкоi роботи, накиньте на чорний камзол важкий золотий ланцюг, i ви дiстанете приблизний портрет цiеi людини, якiй тьмяне освiтлення сходiв до того ж надавало фантастичного забарвлення. Ви сказали б, що це персонаж iз Рембрандтовоi картини, який покинув свою раму i нечутно пересуваеться в сутiнi, такiй любiй для знаменитого художника. Старий скинув на молодика проникливим поглядом, тричi постукав i сказав хирлявому чоловiковi рокiв сорока, що вiдчинив дверi:

– Добридень, метре.

Порбус шанобливо вклонився; вiн впустив i молодика, подумавши, що той прийшов зi старим, i далi вже не звертав на нього уваги, тим бiльше, що новачок завмер у захватi, як завмирае кожен природжений художник, коли вперше потрапляе до майстернi, де вiдкривае для себе доти невiдомi йому прийоми мистецтва. Свiтло падало згори крiзь вiтражне вiкно; спрямоване на мольберт, де було закрiплене полотно лише з трьома-чотирма бiлими мазками на ньому, воно не досягало темних закуткiв просторого примiщення, але мерехтливi промiнчики, пробиваючись крiзь червонясту сутiнь, то яскрiли срiблястими вiдблисками на металi рейтарськоi кiраси, яка висiла на стiнi, то чiткою свiтляною смугою вимальовували рiзьблений карниз старовинноi шафи, заставленоi рiдкiсним посудом, то всiювали блискучими цятками пухирчату поверхню староi завiси iз золотоi парчi, зiбраноi в складки, що, мабуть, правила за натуру для якоiсь картини. Гiпсовi злiпки м’язiв, уламки й торси античних богинь, любовно вiдполiрованi поцiлунками столiть, захаращували полицi та консолi. Незлiченнi ескiзи, етюди, зробленi трьома олiвцями, сангiною або пером, вкривали стiни аж до стелi. Ящички з фарбами, пляшки з олiями та есенцiями, перекинутi табурети залишали тiльки вузький прохiд, по якому можна було дiстатися до свiтляноi плями, що ii утворювали сонячнi променi, пробиваючись крiзь вiкно до майстернi, тепер вони падали на блiде обличчя Порбуса й на голу, кольору слоновоi кiстки, лисину дивного гостя.

Незабаром усю увагу юнака прикувала до себе лиш одна картина, яка стала знаменитою навiть у ту тривожну епоху заколотiв та розбрату, i ii вже приходив дивитися дехто з тих упертих людей, що iм ми завдячуемо збереженням священного вогню в часи лихолiття. Ця чудова сторiнка мистецтва зображувала Марiю Єгипетську[15 - Марiя Єгипетська – у християнських легендах блудниця, яка розкаялась i стала подвижницею. Час ii життя вiднесений до V ст. н. е. Примiтки Дм. Наливайка.], яка збиралася заплатити за перевiз через рiчку. Цей шедевр художник створив на замовлення Марii Медiчi, яка згодом продала його, коли для неi настали днi бiдувань.

– Твоя свята подобаеться менi, – сказав старий Порбусовi, – i я заплатив би тобi за неi на десять екю бiльше, нiж дае королева. Але, чорт забирай, спробуй-но позмагайся з нею!

– То, на вашу думку, картина менi вдалася?

– Хе-хе, чи вдалася вона тобi, кажеш? І так, i нi. Твоя жiночка непогано збудована, але вона нежива. Ви, сучаснi живописцi, вважаете, нiби всього досягли, коли правильно намалювали обличчя й тiло, домiгшись, щоб усе було зображене, як того вимагають закони анатомii! Потiм ви розфарбовуете лiнiйний малюнок фарбою тiлесного тону, заздалегiдь приготовленою на вашiй палiтрi, намагаючись, щоб одна сторона була темнiша, нiж друга, а що вряди-годи ви поглядаете на голу жiнку, яка стоiть перед вами на столi, ви вважаете, нiби вам пощастило вiдтворити природу, ви уявляете, нiби ви – художники – i викрали таемницю в самого Бога!.. Пхе! Для того, щоб бути великим поетом, не досить досконало знати синтаксис i не робити мовних помилок! Подивися на свою святу, Порбусе! На перший погляд, вона здаеться прекрасною; але, подивившись на неi вдруге, зразу помiчаеш, що вона в тебе приклеена до полотна i що навколо ii тiла не можна було б обiйти. Це тiльки силует, зображення нiби вирiзане з картону, в нього лише один лицевий бiк, це подоба жiнки, яка не змогла б нi обернутися, нi змiнити позу. Я не вiдчуваю повiтря мiж цiею рукою i тлом картини, тут бракуе простору й глибини. І водночас ти нi в чому не порушив законiв вiдстанi й повiтряноi перспективи; та, попри твоi похвальнi зусилля, я не повiрю, щоб це прекрасне тiло мiг оживити теплий подих життя. Менi здаеться, якби я взяв у руку цю пругку та округлу грудь, я вiдчув би, що вона холодна як мармур! Нi, мiй друже, кров не струменить у цьому тiлi кольору слоновоi костi, життя не розливаеться ясно-червоними цiвками по жилах i прожилках, що переплiтаються пiд бурштиновою прозорiстю шкiри на скронях i на грудях. Оце ось мiсце пульсуе, а оце нерухоме, життя i смерть змагаються в кожнiй деталi; ось тут у тебе жiнка, он там статуя, а далi – труп. Твое творiння недосконале. Ти зумiв вдихнути в нього лише частку своеi душi. Прометеiв смолоскип не раз гаснув у тебе в руках, i небесний вогонь не торкнувся багатьох мiсць на твоiй картинi.

– Чому ж у мене так вийшло, дорогий учителю? – шанобливо спитав Порбус у старого, тодi як юнак насилу стримував бажання врiзати йому ляпаса.

– А ось чому! – сказав хирлявий дiдок. – Ти вагався мiж двома системами, мiж рисунком i барвою, мiж флегматичною дрiб’язковiстю та жорсткою точнiстю старих нiмецьких майстрiв i слiпучою пристрастю та щедрим розмаiттям iталiйських художникiв. Ти водночас наслiдував Ганса Гольбейна i Тицiана, Альбрехта Дюрера i Паоло Веронезе. Це був намiр, гiдний найвищоi похвали, звичайно. Але що ж у тебе вийшло? Ти не досяг нi суворого чару сухостi, нi магiчноi iлюзii свiтлотiнi. Ось тут багатi й золотавi тони Тицiана прорвалися крiзь строгi контури Альбрехта Дюрера, в якi ти iх втиснув, – так розтоплена бронза прориваеться крiзь тонкi стiнки плавильноi форми. Але подекуди рисунок вчинив опiр i стримав чудове розмаiття венецiанськоi палiтри. В твоiй картинi не досягнуто нi досконалостi рисунка, нi досконалостi колориту, i повсюди на нiй видно слiди твоеi злощасноi нерiшучостi. Якщо ти не почував у собi творчоi снаги, щоб сплавити на вогнi свого генiя обидвi суперечнi манери живопису, то слiд було рiшуче обрати якусь одну з них – тодi принаймнi ти досяг би едностi, яка вiдтворюе одну з особливостей живоi натури. Ти правдивий лише посерединi, твоi контури неправильнi, в них не видно живоi опуклостi, й за ними нiчого не сподiваешся вiдкрити. Отут ти досяг правдивостi, – сказав старий, показуючи на груди святоi.– І отут, – додав вiн, тицьнувши пальцем у точку, де на картинi закiнчувалося плече. – Але тут усе неправильно, – сказав вiн, повертаючись до грудей i вказуючи на улоговинку мiж ними. – Краще облишмо розбирати твою картину, а то ти впадеш у розпач.

Старий сiв на табурета, сперся пiдборiддям на долонi й замовк.

– І все ж таки, вчителю, я пильно вивчав цi груди на голому тiлi. Та, на наше лихо, деякi ознаки, важливi для сприйняття речей у природi, видаються неймовiрними, коли iх переносиш на полотно.

– Завдання мистецтва не в тому, щоб копiювати природу, а в тому, щоб виражати ii! Ти не жалюгiдний копiювальник, ти – поет! – жваво вигукнув старий, урвавши Порбуса владним жестом. – Інакше скульпторовi вистачило б зняти гiпсову форму з жiнки – i його робота готова! Ну що ж, спробуй, знiми гiпсову форму з руки своеi коханоi i поклади ii перед собою – ти не побачиш найменшоi схожостi, це буде рука трупа, i тобi доведеться звернутися до митця, який не стане виготовляти точну копiю, а своiм рiзцем передасть рух i життя. Ми повиннi схоплювати дух, внутрiшню суть i характернi прояви речей та iстот. Враження? Але ж вони тiльки випадковостi життя, а не само життя. Рука – якщо я уже взяв цей приклад – не тiльки частина людського тiла, вона виражае i розкривае думку, яку треба схопити й передати. Нi живописець, нi поет, нi скульптор не повиннi вiдокремлювати враження вiд причини, адже вони неподiльнi, вони – одне в одному. Ось у чому мета нашоi боротьби. Чимало художникiв здобувають у нiй перемогу чисто iнстинктивно, навiть не здогадуючись про таке призначення мистецтва. Ви малюете жiнку, але ви не бачите ii! Не в такий спосiб щастить вирвати таемницю в природи. Хоч ви того й не усвiдомлюете, ваша рука знову й знову вiдтворюе модель, яку ви запозичили колись у свого вчителя. Ви не досить близько пiзнаете форму, ви не досить любовно i вперто йдете за нею в усiх ii поворотах i викрутах. Краса сувора i норовлива, вона не даеться в руки так легко, треба пiдстерегти слушну хвилину, вистежити ii, схопити i тримати мiцно, щоб примусити ii здатися. Вона – як Протей, куди невловнiший i верткiший, нiж Протей у грецькому мiфi; тiльки пiсля тривалоi боротьби можна змусити ii показатись у своему справжньому виглядi. А що ви? Ви задовольняетесь першою подобою, в якiй! вона погоджуеться перед вами постати, щонайбiльше – другою або третьою. Не так роблять тi, кому вiдома радiсть перемоги. Цi незламнi художники не дозволяють ошукати себе всiлякими вивертами, вони вперто домагаються свого, аж поки примусять природу показатися зовсiм голою i у своiй справжнiй сутi. Так робив Рафаель, – сказав старий i скинув при цьому чорну оксамитову шапочку, щоб виразити свiй захват перед королем живопису, – його велика перевага над iншими в тому, що вiн був надiлений внутрiшнiм почуттям, яке спонукало його ламати форму. Форма у нього – лише посередник для передачi думок, вiдчуттiв, безлiчi поетичних вражень; тим самим вона мае бути й для нас. Усяке зображення – цiлий свiт, портрет, за модель для якого правило величне видiння, осяяне свiтлом, указане нам внутрiшнiм голосом; таке видiння постае перед нами в оголеному виглядi тiльки тодi, коли небесний перст укаже нам засоби виразу, джерело яких – усе колишне життя. Ви вбираете своiх жiнок у чудовi одiння плотi, прикрашаете iх плащем розпущених кiс, але де ж кров, яка породжуе спокiй чи пристрасть i спричиняе особливе зорове враження? Твоя свята – чорнява, але ось цi барви, мiй бiдолашний Порбусе, ти взяв у блондинки. Отож люди на ваших картинах – тiльки розфарбованi привиди, яких ви показуете нам безлiч i називаете це живописом i мистецтвом! Ви намалювали щось бiльше схоже на жiнку, нiж на будинок, i вже уявляете собi, нiби досягли мети, гордi тим, що вам немае потреби писати пiд вашими картинами currus venustus[16 - Прекрасна колiсниця (лат.).] або pulcher huomo[17 - Гарна людина (лат.).], як робили першi малярi, ви уявляете себе великими майстрами живопису! Ха-ха! До цього вам ой як далеко, моi славнi колеги, вам ще доведеться зламати чимало олiвцiв, заляпати фарбами чимало полотен, перш нiж ви станете художниками. Справдi жiнка так тримае голову, як у тебе тут намальовано, так у життi вона пiднiмае спiдницю, так у ii очах вiдбиваеться знемога i з таким виразом покiрливоi нiжностi наповнюються вони слiзьми, трiпотлива тiнь ii вiй саме так мерехтить у неi на щоках. Усе в тебе так – i все не так. Чого ж тут бракуе? Дрiбнички, але ця дрiбничка – все. Ви зображуете видимiсть життя, але не помiчаете його буяння, яке хлюпае через вiнця, ви не передаете того невловного, що, можливо, i е душею i що вкутуе оболонку майже прозорим маревом, ви не схоплюете тiеi квiтучоi сутi життя, яку вмiли виразити Тицiан i Рафаель. Якщо почати з найвищоi точки ваших досягнень i пiти далi, можна, мабуть, створити чудовий живопис, – але ви надто швидко втомлюетеся. Пересiчнi люди вами захоплюються, але справжнiй знавець посмiхаеться. О Мабузе[18 - Мабузе – прiзвисько нiдерландського живописця Яна Госсарта (70-тi рр. XV ст. – 30-тi рр. XVI ст.), дане за назвою його рiдного мiста. Примiтки Дм. Наливайка.], о вчителю мiй! – вигукнув цей дивак. – Ти злодiй, бо ти забрав iз собою в могилу життя! І все ж таки, – провадив вiн, – твоя картина краща, нiж мазанина того йолопа Рубенса з його горами фламандського м’яса, притрушеного рум’янами, з його потоками рудого волосся i крикливими барвами. У тебе тут принаймнi е колорит, почуття i рисунок – три iстотнi складовi частини Мистецтва.

– Але ж ця картина чудова, добродiю! – голосно вигукнув юнак, пробуджуючись iз глибокоi задуми. – І в обличчi святоi, i в обличчi перевiзника проступае витонченiсть художнього намiру, невiдомого iталiйським майстрам, i я не знаю нiкого, хто зумiв би так передати вираз нерiшучостi в перевiзника.

– Цей хлоп’як прийшов iз вами? – спитав Порбус у старого.

– О метре, пробачте за мою зухвалiсть, – вiдповiв новачок, зашарiвшись. – Я нiкому не вiдомий, маю потяг до малювання i зовсiм недавно прибув у це мiсто, джерело всiх знань.

– Ану покажiть, що ви вмiете! – мовив Порбус, подаючи йому червоний олiвець i папiр.

Незнайомий юнак швидко i вправно скопiював штрихами постать Марii Єгипетськоi.

– Ого! – вигукнув старий. – Ваше iм’я?

Юнак пiдписався пiд малюнком: «Нiколя Пуссен».

– Зовсiм непогано як на початкiвця, – сказав старий дивак, що виголошував такi химернi думки. – Я бачу, при тобi можна говорити про живопис. Я не звинувачую тебе за те, що ти захоплюешся картиною Порбуса. Для всiх його Марiя Єгипетська – великий витвiр, i лише тi, хто прилучився до найглибших таемниць мистецтва, можуть збагнути, в чому ii вади. Але ти гiдний моеi науки, ти здатний ii сприйняти, i тому я покажу тобi, якоi дрiбнички треба, щоб завершити цю картину. Дивись обома й напруж усю свою увагу – подiбна можливiсть повчитися навряд чи коли повториться. Дай-но менi свою палiтру, Порбусе.

Порбус пiшов узяти палiтру й пензлi. Якимись конвульсивними рухами миршавий стариган закасав рукави i просунув великого пальця в рiзноколiрну, густо наквацяну фарбами палiтру, яку подав йому Порбус; вiн майже вихопив у нього з рук жмут пензлiв усiх можливих розмiрiв, i його клинцювата борода раптом грiзно заворушилася, виражаючи своiми рухами буйство розтривоженоi палкоi фантазii. Тицьнувши пензель у фарбу, вiн пробурчав крiзь зуби:

– Цi тони слiд викинути за вiкно разом iз тим йолопом, що iх складав, вони огидно рiзкi й фальшивi – як ними малювати?

Потiм iз гарячковою поквапнiстю вiн доторкнувся кiнчиком пензля до рiзних фарб, кiлька разiв пробiгши всю гаму, швидше, нiж пальцi церковного органiста пробiгають по клавiшах при виконаннi пасхального гiмну «O filii»[19 - О сини (лат.).].

Порбус i Пуссен стояли обабiч полотна, поринувши в напружене споглядання.

– А дивись-но, хлопче, – заговорив старий, не обертаючись, – як за допомогою трьох-чотирьох штрихiв i одного свiтло-голубого мазка можна домогтися, щоб повiяв вiтерець бiля бiдолашноi святоi угодницi, яка, певне, задихалася й пропадала в цьому задушливому повiтрi. Поглянь, як заколивалися тепер оцi складки – i стало очевидно, що ними граеться вiтерець! А ранiше здавалося, що це накрохмалене та ще й приколоте шпильками цупке полотно. Чи помiчаеш ти, як атласний вiдблиск, який я щойно поклав на груди, правдиво вiдтворюе оксамитову пругкiсть дiвочоi шкiри i як оцей змiшаний тон – буро-червоний iз кольором паленоi охри – вiдразу зiгрiв оцю затiнену поверхню, сiру й холодну, де кров застигла, замiсть дзюркотiти в жилах? Юначе, юначе, жоден учитель не навчить тебе того, що зараз показую тобi я. Один Мабузе знав таемницю, як вдихнути життя в постатi, зображуванi на картинах. А в Мабузе був лише один учень – я. У мене ж не було жодного – i я вже старий. Ти маеш досить тями в головi i зрозумiеш те, чого я не сказав прямо.

Говорячи так, старий дивак водив пензлем по рiзних мiсцях картини: сюди клав два мазки, туди – один, i завжди так доречно, що виникав нiби новий живопис – живопис, густо насичений свiтлом. Вiн укладав у свою роботу стiльки шаленоi пристрастi, що росинки поту заблищали на його жовтiй лисинi; вiн малював так швидко, такими рiзкими нетерплячими рухами, що молодому Пуссеновi здавалося, нiби в тiло старого дивака вселився Демон i супроти його волi водить його рукою, як йому заманеться. Надприродний блиск очей, судорожнi рухи пензля, коли рука нiби долала чийсь опiр, надавали неабиякоi ймовiрностi цьому припущенню, такому спокусливому для юнацькоi фантазii. А старий трудився далi, примовляючи:

– Торк, торк, торк! Ось як змащують полотно, хлопче! Ану, моi мазочки, розiгрiйте оцi крижанi тони! Нумо, нумо! Отак, отак, отак! – говорив вiн, оживляючи частини, якi здавалися йому неживими, кiлькома цятками фарби усуваючи неузгодженiсть мiж тiлесними барвами й темпераментом, вiдновлюючи еднiсть тону, що вiдповiдав би вдачi палкоi египтянки. – Як бачиш, хлопче, зоровий ефект дають тiльки останнi мазки. Порбус наклав iх тут сотнi, я ж кладу один. Нiхто не цiнуватиме художника за те, що вiн наквацяв на сподi. Затям це добре!

Нарештi демонiчний дiд опустив руку й, обернувшись до Порбуса та Пуссена, що занiмiли вiд захвату, сказав:

– Хоч цiй картинi ще далеко до моеi «Прекрасноi Нуазези», пiд таким твором уже можна пiдписати свое iм’я. Так, я пiдписався б на цьому полотнi,– додав вiн, пiдводячись, щоб узяти дзеркало, в якому почав його роздивлятися. – А зараз ходiмо снiдати, – сказав вiн. – Запрошую вас обох до себе. Почастую шинкою i добрим вином. Хе-хе, незважаючи на тяжкi часи, ми побалакаемо про живопис! Ми все-таки щось та означаемо. Ось i цей хлопчина мае здiбностi, – додав вiн, плеснувши Пуссена по плечу.

Тут, помiтивши, яка жалюгiдна курточка на юному нормандцевi, старий дiстав iз-за пояса шкiряний капшук, понишпорив у ньому, витяг двi золотi монети i мовив, простягши iх Пуссеновi:

– Я купую твiй малюнок.

– Бери, – сказав Порбус Пуссеновi, побачивши, що хлопець здригнувся й почервонiв вiд сорому, бо в ньому озвалася гордiсть бiдняка. – Бери, у нього капшук напханий тугiше, нiж у короля.

Утрьох вони вийшли з майстернi й, розмовляючи про мистецтво, дiйшли до гарного дерев’яного будинку, що стояв неподалiк вiд мосту Сен-Мiшель. Пуссен був у захватi, побачивши його декоративнi прикраси, дверний молоток, вiконнi рами, чудовi арабески. Молодий хлопець, що тiльки мрiяв стати художником, зовсiм несподiвано для себе опинився в затишнiй вiтальнi бiля розпаленого камiна, поблизу столу, заставленого смачними наiдками, i – яке нечуване щастя! – у товариствi двох великих художникiв, котрi поставилися до нього дуже приязно.

– Молодий чоловiче, не дивiться надто довго на це полотно, а то впадете в розпач, – сказав Порбус, побачивши, що новачок прикипiв поглядом до однiеi з картин.

Це був «Адам», якого Мабузе намалював, щоб викупитися з в’язницi, куди надовго запроторили його кредитори. Адамова постать була справдi позначена такою могутньою реальнiстю, що з цiеi хвилини Пуссеновi став зрозумiлий змiст неясних балачок старого. А той дивився на картину з виразом самовтiхи, але без захвату, нiби кажучи подумки: «Я можу й краще намалювати!»

– У нiй е життя, – сказав вiн, – мiй бiдолашний учитель тут перевершив себе, але в глибинi картини вiн не досяг цiлковитоi правдивостi. Людина тут жива, ось-ось вона пiдведеться й пiдiйде до нас. Але тут немае нi повiтря, яким ми дихаемо, нi неба, яким ми милуемося, нi вiтру, який ми вiдчуваемо своею шкiрою. Та й людина тут – лише людина. А тим часом у цiй першiй людинi, яка вийшла з рук Бога, мало б вiдчуватися щось божественне, а ми нiчого такого не вiдчуваемо. Мабузе сам у цьому признавався з досадою в тi хвилини, коли не бував п’яний.

Пуссен поглядав то на старого, то на Порбуса з якоюсь тривожною цiкавiстю. Вiн пiдiйшов до Порбуса i, мабуть, хотiв запитати в нього, як звуть господаря дому. Але художник iз таемничим виглядом притулив пальця до уст, i юнак погамував свою цiкавiсть i змовчав, сподiваючись, що рано чи пiзно яке-небудь слово дасть йому змогу вгадати iм’я того, хто запросив його в гостi, людини, безперечно, багатоi i щедро обдарованоi талантом, про що свiдчила i та повага, з якою ставився до свого вчителя Порбус, i чудеснi твори мистецтва, якими була наповнена зала.

Побачивши на темнiй дубовiй панелi чудовий жiночий портрет, Пуссен вигукнув:

– Який прекрасний Джорджоне!

– Нi, – вiдповiв старий. – Перед вами одна з моiх раннiх дрiбничок.

– О Господи, значить, я в гостях у самого бога живопису, – простодушно мовив Пуссен.

Старий усмiхнувся, як людина, що давно звикла до таких величань.

– Метре Френхофер, учителю мiй, – сказав Порбус, – чи не дасте ви менi трохи вашого чудового рейнського вина?

– Два барила, – вiдповiв старий. – Одне в нагороду за втiху, яку я мав сьогоднi вранцi, милуючись твоею прекрасною грiшницею, а друге – на знак дружби.

– Ох, якби я так часто не хворiв, – сказав Порбус, – i якби ви дозволили менi подивитися на вашу «Прекрасну Нуазезу», я змiг би тодi створити картину велику, з глибокою перспективою, з постатями в людський зрiст.

– Показати тобi мою картину? – вигукнув старий iз хвилюванням у голосi. – Нi, нi! Я ще повинен ii завершити. Учора ввечерi, – провадив вiн, – я був подумав, що вже закiнчив свою Нуазезу. Їi очi здалися менi вологими, а тiло живим. Їi коси ворушилися – вона дихала! Та хоч я винайшов спосiб зображувати на пласкому полотнi опуклостi й округлостi натури, сьогоднi вранцi, при денному свiтлi, я роздивився, що тут менi ще не все вдалося. О, щоб досягти такого блискучого результату, я глибоко вивчив творчi досягнення великих майстрiв колориту, я шар за шаром дослiдив i розглянув картини Тицiана, короля свiтла; як i цей видатний майстер, я спочатку намалював обличчя мазками свiтлими й насиченими, адже тiнь – випадковiсть, затям це, юначе. Потiм я повернувся до своеi працi й напiвтонами та глазур’ю, яку робив усе густiшою, передав тiнi – аж до чорних, аж до найбiльш глибоких. У пересiчних художникiв живопис у тому мiсцi, де на нього падае тiнь, як правило, складаеться мовби з iншоi речовини, нiж у мiсцях освiтлених, – це дерево, бронза, усе що завгодно, тiльки не затiнене людське тiло. Враження таке, що якби постатi на картинi змiнили свое положення, затiненi мiсця не виступили б iз темряви, не освiтилися б. Я уникнув цiеi помилки, якоi припускалися багато з найвидатнiших художникiв, i бiлий колiр тiла проступае в мене пiд найгустiшою тiнню. Я не пiшов за прикладом багатьох художникiв-невiгласiв, якi вважають, нiби вони правильно малюють, бо вони, бачте, ретельно виписують кожну лiнiю, i не став окреслювати свою постать рiзкими контурами, не став вимальовувати найдрiбнiших анатомiчних деталей, бо людське тiло не обмежуеться лiнiями. У цьому скульптори пiдiйшли ближче до iстини, нiж ми, живописцi. Натура складаеться з низки взаемосполучних округлостей. Строго кажучи, рисунка не iснуе. Не смiйтеся, юначе! Хоч якими дивними здаються вам цi слова, коли-небудь ви збагнете, в чому iхня суть. Лiнiя – це засiб, за допомогою якого людина дiстае уявлення про те, як освiтлення впливае на зовнiшнiй вигляд предмета. Але в природi, де все опукле, лiнiй немае; щоб намалювати якусь рiч, треба змоделювати ii, тобто вихопити з того середовища, в якому вона iснуе. А видимiсть тiлам надае тiльки свiтло, розподiлене завжди нерiвномiрно. Тому я уникав чiтких обрисiв, я сховав контури пiд легким серпанком свiтлих i теплих пiвтонiв, отож у мене не можна точно вказати пальцем на те мiсце, де контур зустрiчаеться з тлом. Зблизька моя робота видаеться нiби пухнастою, розпливчастою, але вiдступiть на два кроки – i все стае виразним, стiйким, ясно оформленим, тiло ворушиться, набирае опуклостi, а навколо нього вiдчуваеться повiтря. І все ж таки я досi невдоволений, мене мучать сумнiви. Можливо, не слiд було проводити жодноi лiнii, можливо, краще малювати людську постать вiд середини, беручись спочатку за найосвiтленiшi мiсця i потроху переходячи аж до найтемнiших. Хiба не так робить сонце, божественний художник свiту? О природа, природа! Чи вдавалося кому зловити твiй мiнливий вираз? Але тiльки подумайте: надмiрне знання призводить до заперечення – так само як i незнання! Я сумнiваюся у своему творi!

Старий замовк на хвильку, потiм провадив:

– Ось уже десять рокiв, юначе, як я працюю над своею картиною. Але що означае десяток коротких рокiв, коли йдеться про те, щоб оволодiти живою природою! Хiба ми знаемо, скiльки часу знадобилося скульпторовi Пiгмалiону, щоб створити ту едину iз своiх статуй, яка ожила!

Старий поринув у глибокi роздуми i, втупивши очi в одну точку, машинально крутив у руках ножа.

– Це вiн розмовляе зi своiм духом, – сказав Порбус стишеним голосом.

Коли Нiколя Пуссен почув цi слова, незбагненна цiкавiсть, властива митцям, опанувала його. Старий з вицвiлими очима, зосереджений на чомусь i мовби зацiпенiлий, став для нього бiльше нiж людиною, вiн видався йому дивним генiем, що живе в невiдомих сферах. Вiн будив у Пуссеновiй душi тисячi невиразних думок. Такi чари е явищем чисто духовного порядку, i iх так само неможливо описати, як неможливо передати хвилювання, що опановуе вигнанця, коли вiн чуе пiсню, яка нагадуе йому про батькiвщину. Вiдверта зневага, з якою цей старий говорив про найвищi досягнення мистецтва, його багатство, вишуканi манери, глибоко шанобливе ставлення до нього Порбуса, його картина, так довго приховувана вiд свiту, твiр, створюваний цiною великого терпiння i, безперечно, генiальний, якщо судити з ескiзу голови Богоматерi, якою так щиро захоплювався юний Пуссен i яка здавалася прекрасною навiть поруч iз «Адамом» Мабузе, свiдчачи про божественну майстернiсть одного з некоронованих володарiв у свiтi мистецтва, – усе в цiй людинi виходило за межi людськоi природи. Дивлячись на це надприродне створiння, Нiколя Пуссен з його палкою уявою ясно й вiдчутно розумiв тiльки одне: що перед ним iдеальний образ природженого митця, одна з тих безумних натур, надiлених майже необмеженою владою, якою вони часто зловживають, ведучи за собою тверезий розум пересiчних людей i навiть любителiв мистецтва по тисячах кам’янистих стежок, де тi нiчого не знайдуть; тодi як такiй душi з бiлими крильми, невгамовнiй у своiх фантазiях, ввижаються там грандiознi епопеi, палаци, творiння високого духу. Такi люди бувають водночас насмiшкуватими й добрими, всемогутнiми у вищих сферах i безпорадними в буденному життi. Таким чином в очах Пуссена цей старий раптом перетворився на само мистецтво, мистецтво з усiма його таемницями, злетами i поривами.

– Атож, мiй любий Порбусе, – знову заговорив Френхофер, – менi ще не вдалося зустрiти жiнку, чие тiло й форми були б досконало прекраснi, а колiр шкiри… Але чи iснуе вона де-небудь, – сказав вiн, уриваючи сам себе, – ця Венера в античному уявленнi, якоi досi нiкому не щастило знайти; ми так жадiбно шукаемо ii, але знаходимо тiльки окремi розрiзненi часточки ii краси. О, якби менi бодай на мить побачити божественну натуру, саму досконалiсть – одне слово, iдеал, – я вiддав би все свое багатство! Та я i в загробний свiт пiшов би тебе шукати, о небесна красо! Як Орфей, я спустився б у пекло мистецтва, щоб привести звiдти життя!

– Мабуть, ходiмо звiдси, – сказав Порбус Пуссеновi. – Вiн уже нас не чуе й не бачить.

– А загляньмо в його майстерню, – вiдповiв зачарований молодик.

– О, старий рейтар подбав про те, щоб нiхто туди не змiг пройти. Його скарби оберiгаються добре. Не у вас першого виникла така думка й таке бажання, я й сам не раз намагався проникнути в його таемницю.

– Отже, тут е таемниця?

– Звичайно, – вiдповiв Порбус. – Старий Френхофер – единий учень Мабузе, той бiльше нiкого не захотiв узяти. Ставши його другом, рятiвником, заступником, Френхофер потратив на вдоволення пристрастей Мабузе бiльшу частину свого багатства; натомiсть той передав йому секрет зображення на площинi опуклостей, свое вмiння надавати постатям тiеi надзвичайноi життеподiбностi, тiеi природностi, якоi ми так марно прагнемо досягти, але Мабузе володiв цiею майстернiстю досконало, i коли йому трапилося пропити квiтчасту шовкову мантiю, в яку вiн мав убратися для присутностi на врочистому виходi Карла V[20 - Карл V – iмператор Священноi Римськоi iмперii (1509–1556), середньовiчноi нiмецькоi держави, i водночас iспанський король Карлос І (1516–1556). Примiтки Дм. Наливайка.], вiн супроводжував туди свого покровителя у вбраннi з паперу, розмальованого пiд квiтчастий шовк. Незвично яскравi барви костюма Мабузе привабили увагу самого iмператора, який захотiв висловити благодiйниковi старого пияка свiй захват iз цього приводу й таким чином сприяв розкриттю обману. Френхофер – людина, палко залюблена в наше мистецтво, вiн зазирае вище й далi, нiж iншi художники. Вiн вiддавався глибоким роздумам про барви, про абсолютну правдивiсть лiнiй, але внаслiдок своiх дослiджень дiйшов до того, що став сумнiватися в самому предметi своiх зацiкавлень. У хвилини розпачу вiн твердить, що рисунка не iснуе, що лiнiями можна передати лише геометричнi фiгури. Це, звичайно, неправильно, адже зображення створюють i за допомогою одних лiнiй та чорних плям, якi, власне, не мають кольору. Це доводить, що наше мистецтво, як i природа, складаеться з безлiчi елементiв: рисунок дае кiстяк, колiр – життя, але життя без кiстяка – це щось менш досконале, анiж кiстяк без життя. А найважливiше те, що практика й життя для художника – все, i коли розумове та поетичне сприйняття свiту заходить у суперечнiсть iз пензлем, людина починае сумнiватись, як наш старий, – митець напрочуд глибокий, але не меншою мiрою божевiльний. Чудовий живописець, вiн мав нещастя народитися багатим, що дало йому змогу надто часто вiддаватися роздумам. Не наслiдуйте його! Працюйте! Художник повинен розумувати лише з пензлем у руках.

– Ми проникнемо в його майстерню! – сказав Пуссен, уже не слухаючи Порбуса i готовий на все заради здiйснення свого намiру.

Порбус усмiхнувся, почувши, з якою палкою наiвнiстю вигукнув цi слова юний незнайомець, i розлучився з ним, запросивши приходити до нього.

Нiколя Пуссен повiльною ходою вернувся на вулицю Лагарп i, сам того не помiтивши, спочатку проминув убогий готель, у якому знайшов для себе притулок. Швидко пiднявшись жалюгiдними сходами, вiн пройшов у комiрчину, розташовану на самому горищi, пiд дахом, з якого стримiли крокви, – простою i легкою покрiвлею будинкiв у старому Парижi. Бiля единого вiконця комiрчини, крiзь яке ледь соталося тьмяне свiтло, юнак побачив дiвчину – на скрип дверей вона пiдхопилася в любовному поривi, упiзнавши художника з того, як вiн натис на клямку дверей.

– Що з тобою? – спитала дiвчина.

– А зi мною те, – вигукнув вiн, задихаючись вiд радостi, – що сьогоднi я вiдчув себе художником! Ще вчора я сумнiвався в собi, але сьогоднi вранцi повiрив у свiй талант! Я стану знаменитим! Так, Жiлетто, ми будемо багатi, щасливi! Моi пензлi принесуть менi золото!

Та несподiвано вiн замовк. Його серйозне i жваве обличчя втратило радiсний вираз, коли вiн порiвняв своi безмежнi надii зi своiми жалюгiдними засобами. Стiни комiрчини були обклеенi простими шпалерами, якi були змережанi безлiччю ескiзiв, зроблених олiвцем. У нього не знайшлося б i чотирьох чистих полотен. Фарби в тi часи коштували неймовiрно дорого, й палiтра в бiдолахи була майже порожня. Живучи в такiй убогостi, вiн водночас почував себе володарем неймовiрного духовного багатства, генiальностi, яка тривожно нуртувала в його душi, перехлюпуючи через вiнця. У Париж вiн приiхав, послухавшись поради одного з приятелiв-дворян чи, радше, за покликом власного таланту, i тут випадково познайомився зi своею коханою, однiею з тих шляхетних i некорисливих душ, якi, поеднуючи свою долю з великими людьми, дiлять iз ними горе й нестатки, намагаються зрозумiти iхнi примхи i залишаються стiйкими у випробуваннях злиднями та любов’ю – як ото iншi без страху кидаються в гонитву за розкошами i хизуються своею нечулiстю. Усмiшка, що грала на устах у Жiлетти, позолочувала комiрчину i змагалася з сяйвом сонця. Адже сонце свiтило не завжди, а вона була весь час тут, вiддаючись пристрастi без останку, прикипiвши серцем до свого щастя i свого страждання, втiшаючи генiя, який, перш нiж оволодiти мистецтвом, кинувся у вир кохання.

– Ходи до мене, Жiлетто, послухай.

Слухняно й радiсно дiвчина вмостилася художниковi на колiна. Вона була сама чарiвнiсть, сама врода, прекрасна, як весна, i щедро дарувала коханому всi скарби жiночоi знади, осяянi полум’ям ii високоi душi.

– О Боже! – вигукнув молодий художник. – Та я нiколи не зважуся iй сказати…

– У тебе таемниця? – спитала Жiлетта. – Ану кажи, я хочу ii знати.

Пуссен мовчав, заглиблений у своi роздуми.

– Ну кажи ж бо!

– Жiлетто, серденько мое любе!

– О, тобi чогось треба вiд мене…

– Так.

– Якщо ти хочеш, щоб я знову позувала тобi, як того разу, – сказала вона, надувши губки, – я нiзащо не погоджуся, бо в цi хвилини твоi очi нiчого менi не говорять. Ти зовсiм про мене не думаеш, хоч i дивишся на мене.

– Тобi було б приемнiше, якби менi позувала iнша жiнка?

– Можливо, – вiдповiла Жiлетта. – Хай тiльки вона буде геть потворна.

– Ну, а якщо задля моеi майбутньоi слави, – провадив Пуссен серйозним голосом, – задля того, щоб допомогти менi стати великим художником, я попросив би тебе позувати комусь iншому?

– Ти мене випробовуеш, – сказала вона. – Ти ж добре знаеш, що на це я нiколи не погоджуся.

Пуссен низько похилив голову, як людина, пригнiчена тяжким горем або приголомшена несподiваною радiстю.

– Я казала тобi, Нiколя, i ще раз скажу, – мовила дiвчина, смикаючи Пуссена за рукав його зношеноi куртки, – я ладна заради тебе вiддати життя, але я нiколи не обiцяла тобi, поки я жива, вiдмовитися вiд свого кохання.

– Вiдмовитися вiд кохання? – скрикнув Пуссен.

– Якщо в такому виглядi я покажуся iншому, ти мене розлюбиш. Та й сама я вважатиму, що негiдна тебе. Скорятися твоiм забаганкам – це так просто i так природно! Твою волю, коханий, я виконую з гордiстю i радiстю – навiть якщо менi не хочеться. Але робити це для iншого! Яка бридота!

– Прости мене, моя Жiлетто, – сказав художник, упавши перед нею навколiшки. – Атож, краще я збережу твое кохання, нiж досягну слави. Для мене ти дорожча, анiж багатство й почестi. Викинь же моi пензлi, спали ескiзи. Я помилявся. Мое покликання – кохати тебе. Я вже не художник, я просто закоханий. Хай усе воно згине – i мистецтво, i його таемницi!

Жiлетта милувалася коханим – щаслива, зачарована. Вона почувала себе царицею, бачачи, як заради неi вiн зрiкаеться мистецтва i кидае його iй до нiг.

– Але цей художник – зовсiм старий дiд, – знову заговорив Пуссен. – Вiн бачитиме в тобi лише прекрасну форму. Твоя краса бездоганна!

– Чого не зробиш заради кохання! – вигукнула Жiлетта, уже готова поступитися своею сором’язливiстю, щоб винагородити коханого за всi жертви, якi вiн iй принiс. – Але тодi я загину, – провадила Жiлетта. – О, загинути ради тебе! Хiба це не чудово? Але ти покинеш мене. О, яка все-таки погана думка прийшла тобi в голову!

– Справдi менi спало таке на думку, а я ж кохаю тебе, – мовив вiн з деяким каяттям у голосi. – Виходить, я негiдник.

– Може, порадитися з дядечком Ардуеном? – запитала Жiлетта.

– О нi! Хай це лишиться таемницею мiж нами.

– Ну, гаразд, я пiду, але ти зi мною не заходь, – сказала вона. – Стiй за дверима з кинджалом напоготовi. Якщо я закричу, вбiжи i вбий художника.

Пуссен пригорнув Жiлетту до грудей – вiн уже думав тiльки про мистецтво.

«Вiн не кохае мене бiльше», – подумала Жiлетта, коли залишилася сама.

Вона вже шкодувала, що погодилася. Але незабаром ii опанував жах, болiснiший, нiж це каяття. Страшна думка зродилася в серцi Жiлетти, й вона марно намагалася прогнати ii. Їй раптом здалося, що сама вона вже менше любить художника, вiдтодi як запiдозрила, що вiн менше гiдний поваги.




II

Катрiн Леско


Через три мiсяцi пiсля першоi зустрiчi з Пуссеном Порбус прийшов навiдати свого вчителя Френхофера. Старий переживав напад того глибокого i несподiваного розпачу, причиною якого, коли вiрити математикам вiд медицини, е погане травлення, вiтер, спека або набряк у пiдребер’i, а на думку спiритуалiстiв[21 - Спiритуалiст – той, що дотримуеться спiритуалiзму (вiд лат., spiritualis – духовний), фiлософськоi доктрини, яка визнае духовну сутнiсть свiту й заперечуе первиннiсть матерii. Примiтки Дм. Наливайка.] – недосконалiсть нашоi духовноi природи. Насправдi Френхофер просто втомився, закiнчуючи свою таемничу картину. Вiн знеможено сидiв у просторому крiслi з рiзьбленого дуба, обтягнутому чорною шкiрою, i, не змiнюючи своеi меланхолiйноi пози, глянув на Порбуса так, як дивиться людина, вже призвичаена до безнадii.

– Ви журитеся, вчителю? – запитав Порбус. – Може, ультрамарин, по який ви iздили в Брюгге, виявився поганим? Чи вам не вдалося розтерти своi новi бiлила? Чи олiя попалася неякiсна? Чи пензлi надто жорсткi?

– Ет! – вигукнув старий. – Менi було здалося, що я завершив свою працю. Але тепер очевидно, що в якихось незначних деталях я помилився, i я не заспокоюся, поки не проясню своiх сумнiвiв. Я вирiшив податися в мандри: поiду в Туреччину, в Грецiю, в Азiю, пошукаю там собi модель i порiвняю свою картину з рiзними типами жiночоi краси. А може, у мене в майстернi, – сказав вiн, задоволено всмiхнувшись, – сама жива краса. Інодi я навiть боюся, щоб якийсь повiв не пробудив цю жiнку i вона не втекла вiд мене.

І вiн рвучко пiдвiвся, нiби вже готуючись у дорогу.

– Он як! – вiдповiв Порбус. – То я прийшов саме вчасно, щоб вибавити вас вiд дорожнiх витрат i втоми.

– Як то? – здивувався Френхофер.

– Юного Пуссена кохае жiнка дивовижноi вроди, що не мае видимих вад. Але, дорогий учителю, якщо вiн погодиться вiдпустити ii до вас, вам щонайменше доведеться показати нам свое полотно.

Старий аж завмер на мiсцi, приголомшений цiею зухвалою вимогою.

– Та ти що! – вигукнув вiн нарештi з болем у голосi. – Показати мое творiння, мою дружину? Роздерти завiсу, за якою я цнотливо ховав свое щастя? Але це було б розпустою, жахливою непристойнiстю! Ось уже десять рокiв, як я живу з цiею жiнкою, вона моя i тiльки моя, вона любить мене. Хiба не всмiхалася вона менi з кожним новим мазком, який я клав на неi? Вона мае душу, i душею обдарував ii я. Вона почервонiла б, якби хтось iнший, а не я подивився на неi. Показати ii! Але в якого чоловiка чи коханця стане ницостi, щоб вивести свою дружину на безчестя? Коли ти малюеш картину на замовлення двору, ти не вкладаеш у неi своеi душi, ти продаеш царедворцям лише розфарбованi манекени. Мiй живопис – це не живопис, це само почуття, сама пристрасть. Народжена в моiй майстернi, прекрасна Нуазеза повинна там i залишитися i може вийти звiдти тiльки вдягненою. Поезiя i жiнка вiддаються голими лише своiм коханим! Хiба володiли ми тими, кого творив Рафаель, Анжелiкою[22 - Анжелiка – героiня епiчноi поеми «Несамовитий Роландо» Лудовiко Арiосто (1474–1533), видатного iталiйського поета доби Вiдродження. Примiтки Дм. Наливайка.], яку створив Арiосто, Беатрiче, яку створив Данте? Нi, ми бачили тiльки форму, тiльки зображення цих жiнок. Ну, а мiй витвiр, який я бережу в себе у майстернi за мiцними замками, – виняток у мистецтвi. Це не полотно, це жiнка – жiнка, з якою я плачу, смiюся, розмовляю i думаю. Невже ти хочеш, щоб я так просто розлучився з щастям, яке тривало десять рокiв, так просто, як ото скидають плащ? Щоб я нi сiло нi впало вiдмовився вiд радостi бути батьком, коханцем i богом? Ця жiнка не просто людське створiння, вона – творiння. Хай приходить твiй юний друг, i я вiддам йому картини Корреджо, Мiкеланджело, Тицiана, я цiлуватиму в поросi слiди його нiг; але зробити його своiм суперником – яка ганьба! Ха-ха, та я ще бiльшою мiрою коханець, анiж художник. Та в мене стане мужностi спалити мою прекрасну Нуазезу з останнiм своiм подихом; але щоб я дозволив дивитися на неi iншому чоловiковi, юнаковi, художнику? Нi, нi! Я вб’ю того, хто осквернить ii поглядом! Я вб’ю тебе, свого друга, якщо ти не впадеш перед нею навколiшки! Так невже ти хочеш, щоб я дозволив дивитися на свою богиню байдужим поглядом i вiддав ii на поталу безглуздоi критики тупих йолопiв? О, кохання – це таiнство, воно живе тiльки в глибинi сердець, i все пропало, якщо чоловiк каже хай навiть своему друговi: «Ось та, кого я люблю!».

Здавалося, старий помолодшав. Його очi засяяли й ожили, блiдi щоки вкрилися яскравим рум’янцем. Руки в нього тремтiли. Порбус, здивований жагучою силою, з якою було мовлено цi слова, не знав, як поставитися до цього незвичайного, але такого глибокого почуття. При своему розумi Френхофер чи збожеволiв? Володiла ним фантазiя митця чи думки, якi вiн висловив, походили вiд того непоясненного фанатизму, що виникае, коли людина довго виношуе в собi великий твiр? Чи е надiя про щось домовитися з чудiем, одержимим такою химерою?

Опанований всiма цими думками, Порбус сказав старому:

– Але ж питання стоiть так: жiнка за жiнку. Хiба Пуссен не погоджуеться дозволити вам подивитися на свою кохану?

– Яка там кохана, – вiдповiв Френхофер. – Рано чи пiзно вона його зрадить. А моя завжди буде менi вiрна.

– Ну, то не станемо бiльше про це говорити, – сказав Порбус. – Але ж, поки ви зустрiнете, хай навiть в Азii, жiнку не менш прекрасно й досконало збудовану, нiж та, про яку я вам кажу, ви можете померти, не завершивши своеi картини.

– О, моя картина завершена, – вiдповiв Френхофер. – Якби хтось мiг подивитися на неi, вiн побачив би живу жiнку, яка лежить на оксамитовому ложi пiд балдахiном. Бiля неi золота тринога, звiдки струмують дивнi пахощi. Ти мимоволi простяг би руку, щоб узятися за китицю шнура, який пiдтримуе запону, i тобi здалося б, що ти бачиш, як дихають груди Катрiн Леско, красунi куртизанки, котру прозвали Прекрасною Нуазезою. Та все ж я хотiв би переконатися…

– Що ж, iдьте в Азiю, – сказав Порбус, помiтивши в поглядi Френхофера якесь вагання.

І рушив до виходу.

Але саме в цю мить до Френхоферовоi оселi пiдiйшли Жiлетта й Нiколя Пуссен. Коли дiвчина вже збиралася увiйти, вона раптом випручала руку з художниковоi руки й вiдступила назад, нiби охоплена якимсь передчуттям.

– Ну чого, чого я сюди йду? – сказала вона з болем у голосi, втупивши в коханого пильний погляд.

– Жiлетто, я надав тобi право самiй вирiшувати й готовий пiдкоритися тобi в усьому. Ти – моя совiсть i моя слава. Повертайся додому, й, можливо, я буду щасливiший, нiж коли ти…

– Чи можу я розпоряджатися собою, коли ти так зi мною говориш? О нi, я тодi почуваю себе просто дитиною. Ходiмо, – сказала вона, мабуть, роблячи над собою величезне зусилля. – Якщо наше кохання загине, якщо я гiрко каятимуся, хiба твоя слава не буде винагородою за те, що я пiдкорилася твоему бажанню? Ходiмо! Я все ж таки житиму, якщо спогад про мене залишиться на твоiй палiтрi.

Вiдчинивши дверi, закоханi зiткнулися з Порбусом, i той, вражений красою Жiлетти, чиi очi блищали вiд слiз, схопив ii за руку, пiдвiв, тремтячу, до старого i сказав:

– Ось вона! Хiба вона не варта всiх шедеврiв свiту?

Френхофер здригнувся. Жiлетта стояла перед ним у поставi простiй i невиннiй, схожа на юну грузинку, цнотливу i злякану, яку розбiйники викрали i привели до работорговця. Сором’язливий рум’янець пашiв на ii обличчi, вона потупила погляд, руки в неi безвiльно повисли, здавалося, сили от-от покинуть ii, а сльози на очах блищали наче нiмий докiр проти насильства над ii сором’язливiстю. У цю мить Пуссен проклинав себе за те, що дiстав цей скарб зi свого горища. Коханець витiснив у ньому художника, i тисяча сумнiвiв стали шарпати йому серце, коли вiн побачив, як помолодiли в старого очi i, за звичкою художникiв, Френхофер почав, так би мовити, роздягати дiвчину поглядом, угадуючи всi таемницi ii тiла аж до найзаповiтнiших. У ту мить Пуссен спiзнав жорстокi ревнощi справжнього кохання.

– Жiлетто, ходiмо звiдси! – вигукнув вiн.

Почувши цi слова, почувши крик молодого художника, його кохана радiсно пiдвела погляд, побачила свого милого й кинулася йому в обiйми.

– О, ти все-таки мене кохаеш! – сказала вона й залилася слiзьми.

Проявивши стiльки мужностi, коли треба було приховати свое страждання, вона уже не знайшла в собi сили, щоб стримати радiсть.

– О, вiдпустiть ii зi мною на хвилину, – сказав старий художник, – i ви порiвняете ii з моею Катрiн. Я згодний на вашi умови.

У словах Френхофера все ще вiдчувалася любов до створеноi його пензлем жiнки. Видно було, що вiн пишаеться красою своеi Нуазези i наперед тiшиться трiумфом, який його творiння здобуде над прегарною дiвчиною з плотi й кровi.

– Не вiдмовляйтеся вiд свого слова! – вигукнув Порбус, плеснувши Пуссена по плечу. – Плоди кохання недовговiчнi, плоди мистецтва безсмертнi.

– Хiба я для нього не бiльше, нiж просто жiнка? – сказала Жiлетта, пильно подивившись на Пуссена й на Порбуса.

Вона гордо пiдвела голову й кинула на Френхофера палахкотючий погляд, та раптом помiтила, що ii коханий милуеться картиною, яка здалася йому полотном Джорджоне, коли вiн уперше сюди прийшов.

– Гаразд, я пiду з вами, – сказала вона. – На мене вiн нiколи так не дивився.

– Дiду, ти бачиш оцей кинджал? – озвався Пуссен, якого Жiлеттин голос пробудив iз задуми. – Вiн прониже твое серце, тiльки-но ця дiвчина скрикне, потiм я пiдпалю твiй дiм, i нiхто з нього не вийде. Ти мене зрозумiв?

Нiколя Пуссен був похмурий, i його слова звучали грiзно. Ця погроза, а надто жест, яким вона супроводжувалася, заспокоiли Жiлетту, й дiвчина майже простила молодому художниковi за те, що вiн приносить ii в жертву мистецтву та своему славному майбутньому.

Порбус i Пуссен залишилися за дверима майстернi. Вони стояли, мовчки позираючи один на одного. Правда, спершу автор «Марii Єгипетськоi» дозволив собi кiлька вигукiв: «Роздягаеться… Вiн велить iй повернутися до свiтла… Порiвнюе ii з…» – та незабаром вiн замовк, побачивши, яким глибоким смутком затьмарилося обличчя Пуссена. І хоч старi художники нехтують подiбнi забобони, такi дрiб’язковi у порiвняннi з мистецтвом, Порбус у цi хвилини захоплювався поведiнкою Пуссена – таким милим i наiвним вiн здавався. Стискаючи рукiв’я свого кинджала, молодик майже притулився вухом до дверей. Стоячи отак у тiнi, художники скидалися на двох змовникiв, якi чекають слушноi митi, щоб убити тирана.

– Заходьте, заходьте, – сказав iм старий, сяючи вiд щастя. – Мое творiння досконале, й тепер я можу з гордiстю показати його. Нiколи жоден художник не створить пензлем на полотнi суперницi для моеi Катрiн Леско, прекрасноi куртизанки.

Охопленi нетерплячою цiкавiстю, Порбус i Пуссен вибiгли на середину простороi майстернi, де все вкрилося порохом, де панував цiлковитий безлад, а на стiнах то там, то там висiли картини. Спочатку вони зупинилися обидва перед зображенням напiвголоi жiнки в людський зрiст, яке привело iх у захват.

– О, на цю рiч не звертайте уваги, – сказав Френхофер. – Тут я набивав руку, вивчаючи позу, картина нiчого не варта. А ось тут моi помилки, – провадив вiн, показуючи на чудеснi композицii, розвiшанi на стiнах.

Тодi Порбус i Пуссен, приголомшенi цiею зневагою до таких чудових речей, стали шукати портрет, про який iшлося, але нiде його не побачили.

– Ось вона! – сказав iм старий, чие волосся скуйовдилося, обличчя палало надприродним збудженням, очi метали iскри, а груди судорожно здiймалися, як у молодика, сп’янiлого вiд кохання. – Ага! – вигукнув вiн. – Ви не сподiвалися побачити таку досконалiсть? Ви шукаете картину, а перед вами жива жiнка. Така на цьому полотнi глибина, повiтря вiдтворене так правдиво, що ви не вiдрiзняете його вiд повiтря, яке вас оточуе. Де тут мистецтво? Воно пропало, зникло. Перед вами живi форми живоi дiвчини. Хiба не точно я схопив колорит, обриси, де повiтря дотикаеться до тiла? Хiба предмети в атмосферi не так само вирiзняються, як i риби у водi? Подивiться, як у мене контури вiдокремлюються вiд тла. Чи не здаеться вам, що ви можете обхопити цей стан рукою? Атож, недарма вивчав я цiлих сiм рокiв, яке враження виникае, коли свiтлянi променi мовби розчиняються в предметах. А ii волосся – як насичене воно свiтлом! О, вона, здаеться, зiтхнула!.. А груди, ви тiльки гляньте на ii груди!.. Хто здатний не впасти перед нею навколiшки? Тiло тремтить. Зараз вона встане, зачекайте…

– Бачите ви що-небудь? – спитав Пуссен у Порбуса.

– Нi. А ви?

– Нiчогiсiнько.

Давши старому змогу умлiвати у своему екстазi, обидва художники почали перевiряти, чи не знищуе всi зоровi ефекти свiтло, яке падало прямо на полотно, що його показав iм Френхофер. Вони роздивлялися картину, вiдходячи то праворуч, то лiворуч, то стаючи навпроти, то нахиляючись, то випростуючись.

– Так, так, не сумнiвайтеся, це картина, – повторював Френхофер, неправильно витлумачивши причину такого ретельного огляду. – Дивiться, ось рама, ось мольберт, а ось моi фарби та пензлi.

І схопивши один iз пензлiв, вiн простодушно показав його художникам.

– Старий хитрун смiеться з нас, – мовив Пуссен, знову пiдступаючи до полотна, яке Френхофер називав картиною. – Я бачу тут лише безладно наквацьованi мазки, охопленi безлiччю дивних лiнiй, що утворюють навколо цiеi мазанини мовби огорожу.

– Ми помиляемося – гляньте! – заперечив Порбус.

Пiдiйшовши до полотна ще ближче, вони розгледiли в самому його кутку кiнчик голоi ноги, що вирiзнявся з хаосу кольорiв, тонiв, вiдтiнкiв, якi утворювали нiби безформну туманнiсть; але то був справдi кiнчик прегарноi жiночоi ноги, живоi ноги! Вони остовпiли вiд здивування перед цим уламком, що вцiлiв посеред неймовiрного, повiльного й невблаганного руйнування. Ця нога справляла таке саме враження, як надбитий торс якоi-небудь Венери з пароського мармуру посеред руйновищ спаленого мiста.

– Пiд цим схована жiнка! – вигукнув Порбус, показавши Пуссеновi на шари фарби, якi старий художник послiдовно накладав один на один, вiрячи, що вдосконалюе свою картину.

Обидва художники мимоволi обернулися до Френхофера, починаючи усвiдомлювати, хоч i невиразно, в якому екстазi вiн жив.

– Вiн щиро вiрить у те, що каже, – промовив Порбус.

– Атож, друже, – озвався старий, прокидаючись iз задуми, – вiрити необхiдно. Треба дуже вiрити в мистецтво i треба зжитися зi своею творчiстю, щоб намалювати таку картину. Деякi з цих тiней завдали менi чималоi мороки. Гляньте, ось тут, на щоцi, пiд оком, лежить легка пiвтiнь – у природi вона майже невловна, i ви навряд чи ii помiтите. От i уявiть собi, яких надлюдських зусиль довелося менi докласти, щоб передати цей ефект на полотнi! А ще, мiй дорогий Порбусе, уважно придивись до моеi картини, i ти краще зрозумiеш те, що я тобi колись казав про опуклостi та про контури. Подивись, як освiтленi груди, i ти збагнеш, як за допомогою кiлькох легких та кiлькох густо накладених мазкiв менi пощастило створити ефект справжнього свiтла, поеднавши його з лискучою бiлiстю ясних тонiв, i як, удавшись до протилежного засобу, тобто дрiбно розмелюючи фарбу та накладаючи ii якомога тоншим шаром, я згладив контури постатi, а за допомогою пiвтонiв, по сутi, стер рисунок i знищив будь-яку штучнiсть, надавши тiлу заокругленостi, яка iснуе в природi. Пiдiйдiть ближче, щоб побачити цю мою роботу. Здалеку ii не роздивишся. Тепер бачите? Цей ефект я вважаю своiм великим досягненням.

І кiнчиком пензля вiн показав на густий мазок свiтлоi фарби.

Порбус поплескав старого по плечу й обернувся до Пуссена.

– А ви знаете, що ми вважаемо його справдi великим художником? – сказав вiн.

– Вiн бiльше поет, нiж художник, – серйозно вiдповiв Пуссен.

– Ось тут i кiнчаеться наше земне мистецтво, – мовив Порбус, доторкнувшись до уявноi картини.

– І звiдси воно вже пiдноситься в небеса, – пiдхопив Пуссен.

– Скiльки пережитих насолод вiдбилося на цьому полотнi! – вигукнув Порбус.

Заглибившись у своi думки, старий не слухав художникiв – вiн усмiхався своiй уявнiй жiнцi.

– Але рано чи пiзно вiн помiтить, що на його полотнi нiчого нема! – вигукнув Пуссен.

– На моему полотнi нiчого нема? – спитав Френхофер, по черзi дивлячись то на двох художникiв, то на свою уявну картину.

– Що ви накоiли! – сказав Порбус Пуссеновi.

Старий чiпко схопив молодика за руку й закричав йому:

– Так ти нiчого не бачиш, хамло, бовдуре, нiкчемо, погань? Чого ж ти сюди прийшов? Мiй добрий Порбусе, – провадив вiн, обертаючись до свого учня, – невже й ви посмiетеся з мене? Вiдповiдайте щиро, адже я ваш друг. Скажiть, невже я зiпсував свою картину?!

Порбус мовчав, не зважуючись вiдповiсти; але на блiдому обличчi старого вiдбилася така нелюдська тривога, що Порбус показав на полотно й мовив:

– Самi дивiться!

Якусь мить Френхофер придивлявся до своеi картини й раптом схитнувся.

– Нiчого там нема! Нiчого! А я ж працював десять рокiв!

Вiн сiв i заплакав.

– Отже, я схиблений йолоп, божевiльний дурень! Немае в мене нi таланту, нi здiбностей, а е тiльки грошi, i я марно прожив на свiтi! І нiчого, нiчого я не створив!

Крiзь сльози вiн подивився на свою картину й раптом гордо випростався, втупивши в Пуссена й Порбуса гнiвний погляд.

– Присягаюся душею, кров’ю i плоттю Христа, ви просто заздрiсники! Ви запевняете, нiби картина зiпсована, щоб украсти ii в мене. Але я бачу ii, бачу! – заволав вiн. – Вона дивовижно прекрасна!

В цю мить Пуссен почув, як у кутку майстернi плаче Жiлетта, про яку всi забули.

– Що з тобою, мiй янголе? – спитав художник, у якому знову прокинувся коханець.

– Убий мене, – сказала дiвчина. – Було б ганьбою кохати тебе, як колись, бо тепер я тебе зневажаю. Я милуюся тобою, але ти менi вселяеш жах. Я люблю тебе i водночас вiдчуваю, що вже тебе ненавиджу.

Поки Пуссен слухав Жiлетту, Френхофер затуляв свою Катрiн зеленою саржею так само спокiйно i дбайливо, як замикае шухляду ювелiр, запiдозривши, що мае справу зi спритними злодiями. Старий скинув на обох художникiв похмурим поглядом, сповненим зневаги й пiдозри, потiм мовчки з якоюсь судорожною поквапнiстю провiв iх за дверi майстернi i сказав iм на порозi свого дому:

– Прощавайте, моi голуб’ята.

Вiд такого прощання в обох художникiв мороз пiшов поза шкiрою.

Назавтра, тривожачись за свого вчителя, Порбус пiшов провiдати його i довiдався, що Френхофер помер уночi, перед тим спаливши всi своi картини.



Париж, лютий 1832 р.




Луi Ламбер


Et nunc et semper dilectae dicatum[23 - Присвячую тiй, яку й нинi, i завжди кохаю (лат.).][24 - Присвячую тiй, яку й нинi, i завжди кохаю. – Присвята адресована мадам де Бернi (1777–1836), першому коханню Бальзака. Примiтки Дм. Наливайка.].





Луi Ламбер народився 1797 року у вандомському мiстечку Монтуарi, де в його батька була невелика чинбарня. Ламбер-старший хотiв зробити сина своiм наступником, але в Луi дуже рано проявився потяг до науки, i це змiнило батькiвськi намiри. Чинбар та його дружина любили Луi, як люблять тiльки единого сина, i нi в чому не могли йому суперечити. Книги Старого i Нового Заповiту потрапили до рук Луi ще в п’ятирiчному вiцi. Й цi двi книги, якi мiстять у собi стiльки книг, визначили його долю. Чи своею дитячою уявою вiн мiг проникнути в таемничу глибiнь Святого Письма i летiти за Духом Святим крiзь неозорiсть свiтiв? Чи його полонили тiльки романтичнi принади, якими напоенi цi схiднi поеми? Чи у своiй дитячiй невинностi його душа перейнялася високою благодаттю, якою божественнi руки освятили цi книги? В нашiй оповiдi деякi читачi знайдуть вiдповiдь на такi запитання. У всякому разi, один наслiдок перше читання Бiблii дало: Луi став ходити по всьому Монтуару в пошуках книжок, i iх йому давали, бо нiхто не здатний чинити опiр чарам, таемниця яких вiдома лише дiтям. Вiддаючись цим заняттям, яких нiхто не спрямовував, вiн досяг десятирiчного вiку. У тi часи знайти замiну для призовника було важко, й люди багатшi наймали добровольцiв заздалегiдь, щоб не опинитися без замiни, коли дiйде до жеребкування. Мiзернi статки бiдних чинбарiв не дозволяли iм найняти хлопця, який пiшов би до вiйська замiсть iхнього сина, тому вони вирiшили, що закон дав iм единий засiб уберегти Луi вiд рекрутського набору – вивчити його на священнослужителя. Отож у 1807 роцi вони послали його до дядька по матерi, який служив священиком у Мерi, невеликому мiстечку, що стоiть на Луарi неподалiк Блуа. Таке рiшення водночас задовольняло i потяг Луi до наук, i бажання батькiв не наражати його на жахливi небезпеки вiйни. Любов до вчення i рано розвинутий iнтелект давали надiю, що Луi Ламбер досягне високого становища на церковному теренi. У свого дядька, досить освiченого ораторiанця[25 - Ораторiанець – член церковно-чернечого ордену ораторiанцiв, заснованого в XVI ст.; назва походить вiд ораторiй – молiльних домiв. Цей орден надавав великого значення освiтi й заснував багато навчальних закладiв. Примiтки Дм. Наливайка.], Луi прожив три роки, а на початку 1811 року покинув його i вступив до Вандомського колежу[26 - Вандомський колеж – у цьому колежi навчався сам Бальзак iз 1807-го по 1813 рiк. Розповiдаючи про перебування Луi Ламбера у Вандомському колежi, письменник спираеться на власнi спогади. Примiтки Дм. Наливайка.], куди його помiстили i де утримували на кошти панi де Сталь[27 - Панi де Сталь, Анна Луiза Жермена (1766–1817) – видатна французька письменниця, належить до зачинателiв романтизму у Францii. Вiдзначалася громадянською активнiстю, вела боротьбу проти диктаторського режиму Наполеона i майже десять рокiв провела у вигнаннi. Примiтки Дм. Наливайка.].

Протекцiею знаменитоi жiнки Ламбер завдячував випадку або, точнiше, провидiнню, яке завжди торуе дорогу невiдомому генiю. Але ми звикли ковзати поглядом лише по поверхнi сущого, й випадковостi, на якi таке багате життя великих людей, видаються нам наслiдком цiлком природного явища, адже для бiльшостi бiографiв голова генiальноi людини здiймаеться над натовпом, нiби прегарна рослина, що своею красою приваблюе погляд ботанiка, коли вiн блукае полями. Це порiвняння можна застосувати й у випадку з Луi Ламбером, який завжди приiздив до батькiв, коли дядько вiдпускав його на вакацii; але замiсть того, щоб, за прикладом школярiв, вiддаватися радощам чудового far niente[28 - Ледарство (iтал.).], яке приемне для нас у всякому вiцi, вiн зранку брав iз собою хлiб, книжки i йшов читати та вiддаватися роздумам у лiсовi хащi, уникаючи в такий спосiб прискiпувань матерi, якiй такi впертi заняття науками здавалися небезпечними. Материнський iнстинкт непомильний! На той час читання стало для Луi чимось на зразок спраги, якоi нiщо не могло втамувати: вiн поглинав книжки усiх рiзновидiв i без розбору годувався творами релiгiйними, iсторичними, фiлософськими та фiзико-математичними. Вiн розповiдав менi, що тiшився неймовiрно, читаючи словники, коли напохватi не було iнших книжок, i я охоче вiрив йому. Який школяр не знаходив задоволення, розшукуючи можливе значення невiдомого йому iменника? Аналiз слова, його значення, його iсторii був для Ламбера джерелом тривалих роздумiв. Та вони не були схожi на тi iнстинктивнi роздуми, за допомогою яких дитина призвичаюеться до мiнливостей життя, намагаеться збагнути духовнi та фiзичнi iстини; така мимовiльна культура згодом проявляеться i в манерi мислити, i в характерi. Нi, Луi охоплював факти одним поглядом, з проникливiстю дикуна вiн зазирав у саму iхню суть i бачив наслiдки. Ось так завдяки однiй iз моторошних витiвок, до яких iнодi вдаеться природа, створюючи такi незвичайнi iстоти, як Луi Ламбер, вiн уже в чотирнадцять легко формулював iдеi, глибина яких вiдкрилася менi лише через багато рокiв.

– Часто, – розповiдав менi Луi, згадуючи про своi читання, – ухопившись за якесь слово, я здiйснював дивовижнi подорожi в безоднi минулого, наче комаха, що пливе за течiею рiчки, примостившись на бадилинцi. Покинувши Грецiю, я добирався до Стародавнього Риму, а потiм проходив крiзь усi пiзнiшi сторiччя. Яку чудову книжку можна було б написати, розповiдаючи про життя i пригоди якого-небудь слова! Немае сумнiву, що, служачи рiзним подiям, воно набирало рiзних вiдтiнкiв значення, в рiзних мiсцях пробуджувало рiзнi iдеi. Та чи не здасться воно ще величнiшим, якщо розглянути його в трьох вимiрах: душi, тiла та руху? А розглядати слово, залишаючи осторонь його функцii, наслiдки та вплив, хiба не означае поринути в океан роздумiв? Хiба бiльшiсть слiв не забарвленi зовнi тим змiстом, який вони виражають? Якому генiю завдячують вони своiм iснуванням? Якщо потрiбен могутнiй розум, щоб створити одне тiльки слово, то який же вiк у людськоi мови? Сполучення лiтер, iхня форма, обриси, яких вони надають слову, точно малюють – для кожного народу по-своему – невiдомих iстот, що живуть у спогадах наших сучасникiв. Хто нам по-фiлософському пояснить, як вiдчуття переходить у думку, думка – у слово, слово – в його iероглiфiчний знак, як з iероглiфа виникае абетка, а з абетки – письмове красномовство, яке вражае послiдовнiстю образiв, розкласифiкованих риторами, образiв, що являють собою нiби iероглiфи думки? Хiба стародавнiй звичай малювати людськi уявлення в зоологiчних формах не визначив першi знаки, якими схiд скористався для створення письменства на своiх мовах? І хiба ця традицiя почасти не передалася й у нашi сучаснi мови, якi подiлили мiж собою рештки первiсноi мови стародавнiх народiв, мови величноi й урочистоi, i велич, i урочистiсть якоi зменшуються в мiру того, як старiють суспiльства. Вiдлуння цiеi мови, ще таке дзвiнке в юдейськiй Бiблii, таке гарне в античнiй Грецii, слабне з поступом наших цивiлiзацiй, якi змiнюють одна одну. Чи не цьому духу стародавностi завдячуемо ми таемницями, схованими в кожному людському словi? Чи не iснуе в словi «правда» чогось на зразок чарiвноi прямоти? Чи не мiститься в розкотистому звучаннi, з яким його вимовляють, невиразний образ цнотливоi оголеностi, простоти iстинного в усiх його значеннях? Це коротке слово дихае дивовижною свiжiстю. Я взяв для прикладу формулу абстрактноi iдеi, не бажаючи пояснювати проблему словом, яке зробило б ii надто легкою для розумiння, – наприклад, словом «лет», що безпосередньо впливае на чуття. І хiба не те саме вiдбуваеться з кожним словом? Усi вони несуть у собi вiдбиток живодайноi сили, якою надiляе iх людська душа i яку вони iй повертають завдяки чудеснiй взаемодii мiж словом i думкою. Хiба не кажуть, що коханець спивае з уст коханоi стiльки ж любовi, скiльки iй вiддае? Одним своiм зовнiшнiм виглядом слова пробуджують у нашiй свiдомостi образ тих створiнь, для яких вони правлять за одяг. Як i для всiх живих iстот, для них iснуе тiльки одне середовище, де вони можуть дiяти й розвиватися. Але ця проблема, можливо, мiстить у собi цiлу науку!

І вiн знизував плечима, нiби хотiв сказати менi: ми й надто могутнi, й надто нiкчемнi!

Свою пристрасть до читання Луi мав змогу задовольняти цiлком. У кюре Мера було двi-три тисячi томiв. Цей скарб вiн придбав пiд час Революцii, коли громили сусiднi монастирi та замки. Як священик, котрий присягнув Революцii[29 - Як священик, котрий присягнув Революцii… – Пiд час Великоi французькоi революцii 1789–1794 рр. вiд священикiв вимагали присяги Республiцi й революцii; тих, хто вiдмовлявся це зробити, позбавляли священницького сану. Примiтки Дм. Наливайка.], добряк мiг вибрати найкращi твори з дорогоцiнних зiбрань, що продавалися на вагу. За три роки Луi Ламбер засвоiв усе найiстотнiше з тих книжок дядьковоi бiблiотеки, якi заслуговували на увагу. Змiст прочитаного вiн засвоював у вельми своерiдний спосiб: його око схоплювало водночас сiм-вiсiм рядкiв, а розум ковзав по них так само швидко, як i погляд; часто одного слова йому вистачало, щоб схопити значення всiеi фрази. Пам’ять у нього була дивовижна. Вiн зберiгав у нiй i думки, набутi внаслiдок читання, i тi, що виникли у нього пiд час роздумiв або в розмовi з кимось. Луi володiв усiма видами пам’ятi: вiн запам’ятовував мiсця, iмена, слова, речi, обличчя. Коли йому хотiлося, вiн не тiльки згадував рiзнi предмети, а й бачив iх точно такими, як у ту мить, коли на них дивився, бачив, як вони розташованi, освiтленi, забарвленi. Ця здатнiсть поширювалась у нього i на майже невловнi вiдтiнки у сферi мислення. За його словами, вiн пам’ятав не лише те, в якому оточеннi була думка в книжцi, звiдки вiн ii взяв, а й те, з яким настроем читав вiн ту книжку в тi уже далекi часи. Вiн був надiлений особливим незвичайним даром вiдновлювати в пам’ятi розвиток своеi думки i все свое духовне життя – вiд найдавнiшоi iдеi, яку вiн сприйняв хтозна-коли, до найостаннiшоi, недавно розквiтлоi, вiд найтуманнiшоi до цiлком виразноi. Його мозок, у якому ще з дитячих рокiв розвинувся важкий механiзм концентрацii людських сил, видобував iз цього багатого сховища безлiч образiв, дивовижних за реальнiстю i свiжiстю, якими вiн i живився пiд час своiх тривалих i проникливих споглядань.

– Коли я хочу, я опускаю на очi вуаль, – казав вiн менi своею особливою мовою, якiй його невичерпна пам’ять надавала винятковоi оригiнальностi. – І тодi я раптом заглиблююсь у самого себе й нiби опиняюсь у темнiй кiмнатi, де явища природи вiдтворюються в чистiшiй формi, анiж та, в якiй вони спочатку з’явилися перед моiми зовнiшнiми чуттями.

Коли Луi виповнилося дванадцять рокiв, його уява надзвичайно розвинулася внаслiдок постiйного застосування всiх його здiбностей, i це дозволяло йому здобувати таке точне уявлення про речi, якi вiн пiзнавав лише з книжок, що вiдповiдний образ не мiг би закарбуватися в його душi чiткiше, навiть якби вiн спостерiгав його в природi. Можливо, вiн досягав цього завдяки аналогiям, а може, був обдарований другим зором, яким охоплював геть усе.

– Читаючи про битву пiд Аустерлiцем[30 - Битва пiд Аустерлiцем – у цiй битвi, що вiдбулася 2 грудня 1805 p., Наполеон здобув блискучу перемогу над австрiйською i росiйською армiями. Примiтки Дм. Наливайка.], – одного разу сказав менi вiн, – я бачив ii в усiх подробицях. Гарматнi залпи, крики воiнiв так виразно лунали в моiх вухах, аж у мене все холонуло всерединi; я вдихав запах пороху, я чув iржання коней i голоси людей; я милувався рiвниною, на якiй билися озброенi народи, так нiби стояв на Сантонському пагорбi. Це видовище здалося менi не менш моторошним, нiж видiння Апокалiпсису.

Коли Луi цiлком вiддавався читанню, вiн нiби переставав жити фiзичним життям й iснував лише посеред яскравих спалахiв своеi уяви, причому обрii його внутрiшнього свiту неймовiрно розширювалися; вiн, за його власним висловом, «долав простiр». Але я не хочу забiгати наперед, оповiдаючи, як розвивався його iнтелект. Я й так уже несамохiть порушив порядок, у якому повинен би переказати iсторiю цiеi людини, котра всю свою дiяльнiсть перенесла в царину думки, як ото iншi вiддають усе свое життя дiяльностi.

Його просто-таки невтримно вабило до творiв мiстичного змiсту.

– Abyssus abissum[31 - Безодня безодень (лат.).], – казав вiн менi.

Наш дух – безодня, i йому подобаеться поринати в iншi безоднi. Дiти, дорослi, старi дiди – усi ми захоплюемося таемницями, хоч би в якому виглядi вони нам являлися.

Для Луi Ламбера така схильнiсть була фатальною, якщо, звiсно, судити його життя за звичайними законами, тобто оцiнювати щастя iншоi людини за власною мiркою або залежно вiд суспiльних забобонiв. Цей потяг до потойбiчного – або, як вiн висловлювався, цей mens divinior[32 - Божественний захват (лат.).] – розвинувся, можливо, завдяки впливу книжок, прочитаних у дядька. Тему Бiблii продовжили для нього свята Тереза i панi Гюйон, iм вiддав вiн першi плоди свого рано сформованого розуму, i вони пробудили в його душi той живий вiдгук, виявом i наслiдком якого стае екстаз. Вивчення цих високих тем, ця схильнiсть пiднесли йому серце, очистили його, ушляхетнили, розвинули в ньому пристрасть до божественного й обдарували його почуттям майже жiночоi витонченостi, якоi iнстинктивно набувають усi великi люди; можливо, найвищим проявом iхнього духу е притаманна саме жiнцi потреба самовiдданостi, але перенесена у вищi сфери. Завдяки цим своiм першим враженням Луi зберiг у колежi чистоту духу. Ця шляхетна невиннiсть почуттiв неминуче призвела до посилення жару в його кровi й до вигострення можливостей його думки.

Баронеса де Сталь, вислана з Парижа й позбавлена права жити ближче нiж за сорок лье вiд столицi, вирiшила провести кiлька мiсяцiв вигнання в маетку, розташованому поблизу Вандома. Прогулюючись одного разу в парку, вона побачила на узлiссi чинбаревого сина, хлопчину, вбраного майже в лахмiття, який сидiв, захопившись читанням. То був переклад книжки «Небо i пекло»[33 - «Небо i пекло» – твiр шведського теософа-мiстика Е. Сведенборга. Примiтки Дм. Наливайка.]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/onore-balzak/filosofski-etudi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Невiдомим богам (лат.).




2


Найманi вбивцi (iт.).




3


…як це чудово зображено у сценi з паном Дiманшем. – Маеться на увазi сцена iз комедii Мольера «Дон Жуан», у якiй головний ii герой спритно улещуе свого кредитора. Примiтки Дм. Наливайка.




4


Метьюренiвський Мельмот – герой роману «Мельмот-блукач» англiйського письменника-романтика Чарлза Метьюрена (1780–1824). Твiр написано в традицii «готичного роману». Примiтки Дм. Наливайка.




5


У хвилину смертi (лат.).




6


«Отче наш» i «Богородиця» – католицькi молитви (лат.).




7


«Te Deum laudamus» («Тебе, Боже, хвалимо») – католицька молитва.




8


Бог Саваоф!.. Саваоф! (Лат.)




9


Святий Іоанне, молися за нас! (Лат.)




10


Деборд-Вальмор Марселiна (1785–1859) – французька поетеса доби романтизму. Бальзак був з нею у дружбi й високо цiнував ii поезiю. Примiтки Дм. Наливайка.




11


Острiв Кадзант – нинi цей острiв не iснуе, у серединi XVIIIст. його розмило море. Примiтки Дм. Наливайка.




12


Леннi володiння – на Заходi в часи феодалiзму лен – земля i прибутки вiд неi, якi васал одержував за службу у сюзерена; леннi володiння успадковувалися. Примiтки Дм. Наливайка.




13


Цього я прагнув (лат.). Слова Горацiя, якi наводять, коли йдеться про чиесь заповiтне бажання.




14


Порбус (Франсуа Порбус-молодший; 1569–1622) – фламандський живописець, який жив i працював у Францii. Примiтки Дм. Наливайка.




15


Марiя Єгипетська – у християнських легендах блудниця, яка розкаялась i стала подвижницею. Час ii життя вiднесений до V ст. н. е. Примiтки Дм. Наливайка.




16


Прекрасна колiсниця (лат.).




17


Гарна людина (лат.).




18


Мабузе – прiзвисько нiдерландського живописця Яна Госсарта (70-тi рр. XV ст. – 30-тi рр. XVI ст.), дане за назвою його рiдного мiста. Примiтки Дм. Наливайка.




19


О сини (лат.).




20


Карл V – iмператор Священноi Римськоi iмперii (1509–1556), середньовiчноi нiмецькоi держави, i водночас iспанський король Карлос І (1516–1556). Примiтки Дм. Наливайка.




21


Спiритуалiст – той, що дотримуеться спiритуалiзму (вiд лат., spiritualis – духовний), фiлософськоi доктрини, яка визнае духовну сутнiсть свiту й заперечуе первиннiсть матерii. Примiтки Дм. Наливайка.




22


Анжелiка – героiня епiчноi поеми «Несамовитий Роландо» Лудовiко Арiосто (1474–1533), видатного iталiйського поета доби Вiдродження. Примiтки Дм. Наливайка.




23


Присвячую тiй, яку й нинi, i завжди кохаю (лат.).




24


Присвячую тiй, яку й нинi, i завжди кохаю. – Присвята адресована мадам де Бернi (1777–1836), першому коханню Бальзака. Примiтки Дм. Наливайка.




25


Ораторiанець – член церковно-чернечого ордену ораторiанцiв, заснованого в XVI ст.; назва походить вiд ораторiй – молiльних домiв. Цей орден надавав великого значення освiтi й заснував багато навчальних закладiв. Примiтки Дм. Наливайка.




26


Вандомський колеж – у цьому колежi навчався сам Бальзак iз 1807-го по 1813 рiк. Розповiдаючи про перебування Луi Ламбера у Вандомському колежi, письменник спираеться на власнi спогади. Примiтки Дм. Наливайка.




27


Панi де Сталь, Анна Луiза Жермена (1766–1817) – видатна французька письменниця, належить до зачинателiв романтизму у Францii. Вiдзначалася громадянською активнiстю, вела боротьбу проти диктаторського режиму Наполеона i майже десять рокiв провела у вигнаннi. Примiтки Дм. Наливайка.




28


Ледарство (iтал.).




29


Як священик, котрий присягнув Революцii… – Пiд час Великоi французькоi революцii 1789–1794 рр. вiд священикiв вимагали присяги Республiцi й революцii; тих, хто вiдмовлявся це зробити, позбавляли священницького сану. Примiтки Дм. Наливайка.




30


Битва пiд Аустерлiцем – у цiй битвi, що вiдбулася 2 грудня 1805 p., Наполеон здобув блискучу перемогу над австрiйською i росiйською армiями. Примiтки Дм. Наливайка.




31


Безодня безодень (лат.).




32


Божественний захват (лат.).




33


«Небо i пекло» – твiр шведського теософа-мiстика Е. Сведенборга. Примiтки Дм. Наливайка.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения